У повню нарешті я народжусь.
Це графиня Ніч дарує мені ласку.
Лізтиму через кущі — вколюсь
й мерщій помчу у казку.

В ту ніч думка — пил,
а слова — то вітер, що його розносить.
Хоч нема у нього крил,
він летить — дерева зносить.

Я відчуваю кров, таку, як в мене,
десь поблизу, серед вітрів…
Я шукаю, а в мене стріляють.
Лиш би її той постріл не зустрів.

І я знайшов її серед каміння.
Я волохатий, зголоднілий геть вояка.
Я бачив її Господу моління.
Я закохався, вовкулака.

Хм! Яка ж вона смішна! —
модель серед каміння та гнилого листя.
З її очей сочилась кров, вона
тужила з зламаною кистю.

Ми сховались між дерев
од срібних куль мисливця.
І тепер ти маєш поруч
теплого щасливця.

Шквал ущух, лиш серед лісу ми.
Я бачу її босі ноги і шовковість її лона.
Вже не пазурями обнімаєш мене ти.
Разом з Сонцем в небі Місяць — як ікона.

В ту ніч думка — пил,
а слова — це вітер, що його розносить.
Волохатий, стомлений ущент вояка.
Я — лишень закоханий у тебе вовкулака.
Я закоханий лишень у тебе вовкулака.

_____________
24.03.2004