Тиха ніч. Сріблясті зорі. Серпень. Зірка покотилась вниз. Люди голі. Люди хворі. Обшарпані тополі долі поволі умирали кволі. Кривою стежкою піднімаюся вверх до темного лісу, щоб знайти там спогад. мої зіниці коле гілля наче серп. Ніч тамує подих і чарує погляд. Світає, півень горло рве. Криваво обрій мне шматок землі. Коли зірка засліплює мертву планету, я щось дивне бачу на кістлявім гіллі. Ангели співають. Вони мають на це право. Розривають плоть неба і будять ранок. О цій порі колись мій мудрий пращур з старою люлькою виходив на ганок. Освітлене гілля щось тихо шепоче. Свій погляд приборкую й далі несу. У краплі базальту прапрапрапрапрадіда взрів я червону сльозу. Ангели співають і заплутують крила у хмарах червоних, що хочуть втекти. Старих ангелів діти піднімають на вила. Кожен, хто прагне, має іти. Серед мертвих ангелів я один, давно до цього звик. В небі мов гріх, що виливсь із судин, зійшов мій радісний крик. Базальт. І спогад вернувся додому. ____________ 2004

Читать дальше →