Що ти бачиш в мені такого,
Особливого і безгрішного?
Як приємно пече твій погляд!
Так ніхто не дивився інший!
Чи ж то тільки твоя заслуга:
Напувати коханням по вінця,
Забирати негоди, недуги,
Тільки сонце лишати в зіницях?
Що я бачу в тобі? Світанок!
На закони доби не зважаючи!
Я й росою ранковою стану,
Аби ж ти так дивився, кохаючи!

Часом бачу сумних перехожих,
Так понівечених гріхами,
Що вже й очі на душі не схожі.
Чи на них хтось дивився так само?

Життя після смерті
Звичайний день, звичайне світло з неба,
Не новий слів бентежучих політ…
Все так було, поки не стрітив тебе
Й не загорнувся у твій хижий світ.

Немов мустанг, що був свободолюбцем,
З ніг збитий тигром в смерті кайданИ.
Мов струнка лань, яка гуля підтюпцем,
Звалена влучним пострілом одним.

І більше не існую повноцінно
Життя не жевріє у грудях, як колись
Натомість серце боляче й нетлінно
Коханням спалюється… Боже, утомивсь.

Не можу більш щоденно помирати
І залишатись жити знову й знов.
Цей хижий погляд — незворушні ґрати,
Від волі зачинив мою любов.

Хоч він прекрасний, мов пожежа в полі,
Захоплююча блискавка ясна,
Нестримна смерть, що бігає довкола,
Безжально жодне серце не мина.

Мирюся з долею своєю безнадійно,
Крокую сам на кожний ешафот,
Та чую, як він тонко і граційно
Звільнив мене від страхів та турбот.

З зашитого рота лунає мій спів.
З камінного серця чути удари.
Їх воскрешають твої дивні чари.
Твій погляд мене відігрів.

В смутку також я бачу світанок.
Героїчно він встає з-під земної кори.
Говори, що ненавидиш! Говори, говори!
В мої очі заповза малий ранок.

Десь там, де хмари закінчують путь,
не забудь мене, не забудь!
Чарівною будь, щасливою будь.
Згадаю тебе, перед тим як заснуть.