епіграф:
Дождь, ночь, разбитое окно.
И осколки стекла
Застряли в воздухе,
Как листья,
Не подхваченные ветром.
Вдруг — звон…
Точно так же
Обрывается жизнь человека.
(Ніка Турбіна)

Позбавлений видиху, звільнений болем,
Забутий життям й почуттями навік
Пітьма й порожнеча все замкненим колом
Тримає зіниці під склепом повік.

Розпечене сонце пекучим промінням
Силкується погляд вернути у світ
Поламані крила і вічність осіння,
І шрамом на серці лишився політ

Мить тому по жилах іще пульсували
Надпитих життів недобиті сліди
Мить тому ще бились об стінки, та впали…
Та вже не повернуться більше сюди.

І тільки цілунку на пальцях відбиток
Та ніжна палаюча болем сльоза…
А скільки секунд нами ще не допито,
Та скільки тепла обірвала гроза…?

Лиш кілька хвилинок, по тім, як за руки
Удвох відчайдушно зливались із сном…
Розсипались сміху грайливого звуки,
Сховавшись десь там у імлі за вікном…

О, Господи! Де ти?.. Нікого немає.
Густа порожнеча від тім’я до ніг.
О, спокій, чи ти є предвісником раю?
Чи рай той, як я, ледь звільнившись, поліг?

Й останнім видінням Твої ніжні очі.
Ах ось де він рай…! Та розвіявся вмить…
І знову навіки в кайданах у ночі.
Хоч серце не б’ється, то й не защемить.

Обійми долонями мрію
Зірви цей подих із своїх обіймів,
Хай обпече він щастям втому й плечі.
Хоч і слова мої та спроби ненадійні,
Вони в цю мить ввірвались так до речі.

Пристрель цілунком в шию кожну ясність,
Зостав лиш нерозгаданість і мрію,
Нехай ці ночі не такі й прекрасні,
Та почуттями я тебе зігрію.

Лишайся поруч відчуттям на шкірі,
Хай ще весь день кохають тебе губи.
Мої думки зневірились у вірі,
Твої ж слова ще пристрасні та любі.

Тримай в руках мою гарячу ніжність
Голуб до щік і посмішки весну
Навіть, як наша зломиться суміжність,
Я й з згадкою про тебе не засну.

Даруй коханню час і таємниці,
Давай весні напитись твоїм вдихом,
Досить тримати щастя у темниці –
Кохайся з радістю невимушено й тихо.

Тримай. Не кинь… цих почуттів на вітер.
Це нерозумно – відпускати крила.
Вже майже пролетіло наше літо,
Та віра в мрію ще не пролетіла.

​мене не існує, мене не було і не буде
я не народжувалась й певне таки не умру
я дихала Вами, а Ви не звернули уваги
що я ще десь поряд сторожу колишню весну
і Вас не існує, Ви вигадка злої уяви
Ви та кому вірна лишаюся до забуття
я дихала Вами, допоки Ви дозволяли,
а заборона забрала частину не мого життя

і Нас не було, і, правда, не може і бути
бо Ви не повірили, те що я тут — не фантом
я дихала Вами, одними німими словами
чи відчуттями, що продані за галеон

я… я хочу, проникнути й зникнути, стати на хвильку тобою.
ні! щоб я, поглинута серцем, проникла і зникла в тобі.
я дихала Вами,… принесло ж старими вітрами,
що Ви не повірите. віри немає мені…

Й хвилинний опік на моїй щоці…
Ти тихо непомітно підійшла
І лагідно до себе пригорнула.
Потрібних слів відразу не знайшла
Й губами просто до щоки торкнулась.

І відриваючись ти видихнула раптом
Й пекучий слід лишила на щоці,
А потім відхилилася неквапом,
Та не сприймав я вже хвилини ці.

У мене шкіра боляче горіла,
Заядло попелячи серце й душу,
У мозку також щось палахкотіло
І згаснути його я не примушу.

Я попрохав тебе на мить вернутись
Й дихнути ще раз – я від цього млів.
Це наче до фіалки доторкнутись,
Це навіть краще найсолодших снів.

Ми пристрасно злилися в поцілунку,
Торкнули нитку збудження хитку…
А твої видихи, мов із небес дарунки,
Все опікали не спиняючись щоку…

Квант щастя енергією в мільярди джоулів
Неначе сонце у пітьмі,
Неначе дощ рясний в посуху,
Твій поцілунок був мені,
Аж пульсувала кров щодуху.

Тріщали ребра, серце рвалось
З заточення до тебе, мила,
Як я, в твій погляд закохалось,
Й зі мною билося щосили.

А подих вмер… Його не чув я
І слух не міг зловити звуки,
Не знаю як без тебе був я…
Як пережив ті тяжкі муки.

Пропало сонце — не сіяло
Обличчя місяць заховав.
Озвався грім, гуло, блискало,
Та шум той нас не турбував…

І ми сиділи в непогоду,
З'єднавшись в ніжнім поцілунку.
І славив я в думках природу:
— Не мав ще кращого дарунку!

У тиші розірвався подих.
Він вибухнув як зірка
і світлом влився в вуха.
Осяяні хвилини.
Народження дитини.