Я скучила, Вовче, за нашими зорями скучила,
За запахом поля і неба, за волею вільною,
Тікаю із міста – усі вимикаю мобільники,
Тікаю від люду – ярами, степами і кручами.
Зустрінь мене, Сірий, прошу, забери звідси в Безвісті
Давай бо тікати, з Тобою! І не озираючись!
Безмежні простори тілами своїми розкраяти,
Вдихаючи запахи лісу і грому небесного!
Вмирати від крапель в обличчя і вітру студеного,
Тулитись до тебе, у хутрі твоєму ховаючись,
Забути про все, і вдавати нічого не знаючих,
І бути багатими, будучи зовсім злиденними.
Скоріш, забери, скільки часу про це перемріяла,
Як тільки почуєш мій позив прийди блискавицею,
ТИ знаєш бо, Вовче, тобі це воздасться сторицею,
Приходь, Сіроманцю, ти будеш для мене Месією…

До нестями хочу на Трипільське. Намертво зрослася вже з цим фестом серцем і душею. Солодко захворіла тією казкою, що триває всього кілька днів…

І до болю люблю те зворушливе поле: тихе, ніжне, таємниче і трішечки сумне. Звикла вже приходити туди в будь-яку пору року…

Щороку там проходить фестиваль. Воно гостинно розкидає свої великі руки і запрошує всіх у своє казкове лоно.
І ось знову приходжу в те віковічне вкраїнське поле, де так несамовито стугонить і гуде голосами давніх

Читать дальше →

Здалось у вікно, що надворі — зима,
а то лиш зима серед літа в душі.
руді ліхтарі, темно-синя пітьма
І знову чомусь потягло на вірші.

І знову якісь недописані сни…
Колись наші сни ми писали разом!
Мабуть, я померла ТІЄЇ весни,
І наша весна обернулася сном.

І чорними вкрите навік пелюстками
Оте божевілля, нам дане на двох.
Лежить наше поле тепер поміж нами
І ліс той сосновий навіки засох.

І спогади в пам’ять, як гострі ножі…
Тепер і у мене порвалась струна.
Сьогодні любили, а завтра – чужі…

Здалось у вікно, що надворі – зима…

«Так же пусто было на Земле,
И когда летал Экзюпери..»

(Присвячено одному з моїх найкращих днів у житті.)

Була то давня мрія чи спокута
Вини якоїсь, що гнила роками,
Або ж весна, що гралася із нами,
Трипільська казка. Злякана й забута.

Де ліс отой «соснової малечі»
Зустрівся з полем, ніби в знак скорботи,
Де ті «сто чорних тіней», що навпроти,
Навіть опівдні падають на плечі.

І Ти у сонячному сяйві,
І небо, порізане літаками,
І дивне у повітрі щось над нами,
І зайві кілометри. Зайві.

І сильний вітер якось недоречно…
На мить вгамуйся і послухай пісню!..
Ти був правий, що нам бракує кисню,
Та часом навіть дихать небезпечно…

Пальцем в небо, обличчям у трави,
Ти не пий мене, я отрута!
Ой не пий мене, я ж отрута…
Бачиш, сонце смертельно-криваве?..

Йдем на захід. Та, може, й востаннє.
Хтось боїться кінця, хтось — початку…
Подаруй мені небо на згадку
І хоча б озирнись на прощання…