Моя фея, ты тянешь к себе, заставляя платить многократно,
За, казалось бы, малую слабость, но нет, я плачу до копейки.
Почему мне твердят аккуратно? Не хочется быть аккуратной.
Мне б обжечься тобой до слезы/ошибиться в тебе, как в наклейке,
Перепутав картинку с портретом. Мне нужно понять, моя фея,
Что реальность тебя не подарит. А вечность – хозяйка сознанья,
Что запрячет в пространстве тебя. И тогда облегчить я сумею
Свой банальный душевный порыв.
Моя фея, [привет] — на прощанье…

А вона із портрету плакала
Гірко-гірко… Полинний смак.
Терпкі сльози з портрету капали
Майже в душу… шкода, не в такт.

Стогодинне мовчання вірності,
Стогодинне ридання зрад.
У очах, що хотіли вічності,
Краплі-сльози, неначе град.

Два смарагди з бурштинним відблиском
Споглядали за світом мрій…
А на серці, кривавим відтиском,
Мерехтів крах її надій.

І вона із портрету плакала…
Тлінно-тлінно димить душа…
В унісон тихо кішка нявкала.
Вона правду свою знайшла.

А годинник настінний цокає…
Через вічність вже буде мить.
Та картина… Не все твоє –
Що із рук в нас бува летить!

невідомий художник тебе малював
ніжно пензля тримав у руках
в кожнім русі, у кожних мазках
ця картина ставала жива
невідомий художник всю душу уклав
у ці очі, вуста, у волосся
наче поруч на мить здалося
не в картині… в житті ти була
невідомий художник був не простий
наче книгу він мрії мої читав
і твій образ він теж побачив там
так… це ти була… саме ти…

-Намалюй мій портрет,
як пам'ять, як згадку…
неначе прокинувся з самого ранку
і посміхнувся, згадавши куплет
твоєї останньої пісні…
-Але ж я пісень не писала
і з ранку тебе не чекала,
а посмішка твОя секрет,
і навіть не знаю: чи був то букет…
а може то кущик весняний?
-А ти нагадай, сфантазуй та малюй,
й нікому його не давай, не даруй,
а з ранку милуйся, Оксано,
і я буду знати: кохала…

**********************
1й раз пишу на укр.
говорите, если где-то что-то не так))