Я шукаю в музиці порятунок…
І голова тріщить від рим,
Останній терпкий поцілунок,
Перед тим, як ти підеш у дим…
Перед тим як ти підеш у невідомість,
Перед тим, як зникнеш назавжди…
Я продав свою любов, а з нею честь і совість-
І я забув про всі твої сліди…
Твої сліди на мокрому піску…
Твої сліди-їх цілувала хвиля,
Я дивлюся в небо: в безмежну ріку,
І шукаю на дні наші крила!


Читать дальше →

Зупинись нарешті, озирнись востаннє…
-Що тобі до мене? -Тільки привітання…
Голос тихий-тихий, сповнений потуги…
Тільки б пам«ятати, тільки б не забути…
— Поцілуй на щастя, поцілуй востаннє…
Ні, ніщо не значить… тільки в знак прощання.
Зупинись нарешті, озернись востаннє.
-Що тобі до мене? -Тільки привітання…

Коли він дивиться їй в очі,
то бачить там море.
Завдяки цьому,
він навчився плавати.

Він неквапливо нахиляється
над її головою
і каже:

-У тебе є мій поцілунок.
А ти голосніше зітхай!
Вона дарує йому свій дарунок,
так близько, губами… — Тримай…

Коли він дивиться їй в очі,
то бачить там небо.
Завдяки цьому,
він навчився літати.

Він тихо схиляється поруч,
лоскоче віями її шию
і каже:

-У тебе є мій поцілунок.
Ти в себе його не лишай.
І вона все ж дарує дарунок,
так близько, губами… — Тримай…

_______________________
18.12.2008

В мене є поцілунок.
Я хочу його віддати.
Навколо нікого немає
щоб його прийняти.

І я підхожу до дзеркала,
і цілую сам себе.
Мій поцілунок гарячий
інші за собою веде.

Я цілую сам себе.

В мене був поцілунок.
Я його тоді віддав.
Віддав ближньому своєму.
І він його прийняв.

Він — це я. Я — це він.
І любить він мене, як себе самого.
Він повторив мої рухи.
Так я закохався в нього.

Він — це я. Я — це він.
І любить він мене, як себе самого.
Він істинний християнин
і правильно вірить в Бога.

Я цілую сам себе.
Цілую сам себе.
Дарую насолоду собі сам.
Дарую себе собі.
Дарую собі себе.

_______________
02.09.2005

І часті, часті вдихи
Я захлинаюсь від твоєї ласки,
Занурююсь в обійми з головою.
Твоя симпатія, що винирнула з казки,
Усе ніяк не дасть мені спокою.

І твоїх ніжок відчуття на стегнах
Долає серденька мого кордони,
Й правиця твоя лагідна та ревна,
Торкнувшись вушка, виклика циклони…

Цілунками вкриваю ніжно шию.
Так спрагло, як турботливий вампір.
На мить у цьому раю занімію
Й продовжу одягу наперекір.

А ледь земніше я зіллюсь з грудьми
Й зловлю тендітно їх ритмічні коливання.
І в резонансі з ними, як з зими
Світанками, я засвічусь коханням.

Коли торкаєш їх по всьому тілу
Проходить струм, обпалюючи серце.
Це перевершує і мрію сніжно-білу
Й вина небесно-чистого озерце.

Й на віки вічні я запам’ятаю
Їх м’якість неймовірну та солодкий смак,
Їх хмільний трунок, всипаний до чаю
Твоїх цілунків, дотиків, подяк…

Й хвилинний опік на моїй щоці…
Ти тихо непомітно підійшла
І лагідно до себе пригорнула.
Потрібних слів відразу не знайшла
Й губами просто до щоки торкнулась.

І відриваючись ти видихнула раптом
Й пекучий слід лишила на щоці,
А потім відхилилася неквапом,
Та не сприймав я вже хвилини ці.

У мене шкіра боляче горіла,
Заядло попелячи серце й душу,
У мозку також щось палахкотіло
І згаснути його я не примушу.

Я попрохав тебе на мить вернутись
Й дихнути ще раз – я від цього млів.
Це наче до фіалки доторкнутись,
Це навіть краще найсолодших снів.

Ми пристрасно злилися в поцілунку,
Торкнули нитку збудження хитку…
А твої видихи, мов із небес дарунки,
Все опікали не спиняючись щоку…

Солодкий трунок стосунків
Ти посміхнись іще разочок,
Стисни сильніше мою руку.
Нас вмиє щастячка струмочок
І ми забудем про розлуку.

Торкнусь вустами ніжно, ніжно.
Зігрію твою змерзлу щічку.
Ми не лякаємось, що сніжно,
Ми одне-одному, як пічка…

І я п’янію від цілунку,
Який ти знов мені даруєш,
Немов від вогняного трунку…
І ти це все чудово чуєш.

Візьму на мить призупинюся,
Загляну в теплі, добрі очі.
У їх коханні утоплюся,
Вони німі, проте співочі.

Ось сонце виповзло з-за хмарки.
Хтозна, як вийшло це у нього.
Ми обійдемо усі сварки
Я більш ніж певен щодо цього…

А ти притислась ще сильніше…
Я чув тепло твоїх грудей.
І серце билось все частіше…
— Ми найщасливіші з людей!

Я шаленів від насолоди,
Здригалось, збуджуючись, тіло…
Забув з тобою всі незгоди.
Дарма, що сонце вже не гріло…

Квант щастя енергією в мільярди джоулів
Неначе сонце у пітьмі,
Неначе дощ рясний в посуху,
Твій поцілунок був мені,
Аж пульсувала кров щодуху.

Тріщали ребра, серце рвалось
З заточення до тебе, мила,
Як я, в твій погляд закохалось,
Й зі мною билося щосили.

А подих вмер… Його не чув я
І слух не міг зловити звуки,
Не знаю як без тебе був я…
Як пережив ті тяжкі муки.

Пропало сонце — не сіяло
Обличчя місяць заховав.
Озвався грім, гуло, блискало,
Та шум той нас не турбував…

І ми сиділи в непогоду,
З'єднавшись в ніжнім поцілунку.
І славив я в думках природу:
— Не мав ще кращого дарунку!

Вітер грав у волоссі, а з неба споглядав Місяць. Десь там, де закінчуються крони дерев, літала нічна птаха. Вона мовчала, але крила її шуміли, перекрикуючи вітер. Попереду – вузька довга стежка, а позаду – орнамент із чотирьох відбитків босих ніг.
Так, вона любила ходити боса. Переймала силу землі і перетворювала на свою красу. Він сьогодні теж був змушений викинути черевики. М ` яко, як кішка подушкою, так вони йшли по землі. Дівчина зупинилась:
— Ти обіцяєш, що ми знайдемо? Я хочу, щоб це бачили всі зірки. – Вона зібгала в долоні край його блідої сорочки. Він усміхнувся і ствердно кивнув головою.
Пройшли ще трохи. Ось воно. Куди не глянь – безмежний простір поля. У піднебессі легенькі напівпрозорі хмарини не заважали бачити зорі. — Прилинь!
Тиша.
— Прилинь!!!
Тільки вітер грає у волоссі…
— Прилинь!!!
І ось небо тріснуло, і з тріщини полилося молоко. В очах дівчини спалахнули вогники, а бризки молока на щоках нагадували вайлуваті сльози. Білий водоспад зашумів. З тріщини на землю плавно з ` їхало ліжко і його сніжнобілі простирадла в одну мить спалахнули.
— Доспій! – вона крикнула це і вогонь підстрибнув до небес. Зірки вишикувались в складні фігури і почали хоровод. У супроводі цієї круговерті він підняв дівчину на руки і кроком рушив уперед. Ввійшовши у вогонь, він поклав її у центр постелі і роздягнувся. Вогонь лоскотав оголене тіло і молодий чоловік почав сміятись, сміятись голосно, наче грім. Коли він опустив очі вниз, його наречена вже лежала оголена — на животі. Він вийняв з-під язика лезо і почав малювати на її спині. Намалювавши коштовну чашу він викинув лезо геть. Для того щоб підправити штрихи, злизав зайву кров холодним язиком. Шкіра шкварчала і йшла пара. Дівчина, не розплющуючи очей повернулась і лягла на спину.
— Вони дивляться?
Він підняв очі догори.
— Так, дивляться.
— Вони завжди дивляться. – Прикусивши губу і набравши в груди багато повітря вона підняла вказівний палець догори і продовжила. – Але тепер вони дивитимуться лише на нас.
І він почав її цілувати. Спочатку кожен маленький рожевий пальчик на ногах, так що їй навіть стало трошки лоскотно, потім піднімаючись вгору до стегон, через лоно він доповз до грудей, і тоді йому відкрилась велична панорама. Поповз далі. Вуста близько. І на мить зупинившись, потанцював навколо родимки на шиї, біля пульсуючої аорти. Його тяжке дихання лоскотало її шкіру. Все! Він тут. І вже через секунду її, здавалось, ніжні руки вчепились в його спину і дерли на шмаття, добираючись до ребер. Якщо подивитись здалеку, це було схоже на велику ватру, де нікого нема на сторожі. Але в небі був медовий місяць, він той, хто засвідчить о цій порі їх єдність і благословить в далеку дорогу.
…Через певний час ліжко дотлівало і шипіло під краплями молочного дощу. Два соковиті втомлені тіла лежали поряд, зв ` язані докупи волоссям у вузол. Коли почало світати, чомусь було дивовижно тихо. І лише час від часу було чути дитяче буркотіння. Буркотіння крізь сон. Порушити тишу наважився лише один. Це світанковий вітер співав дивацьку колискову.