Не тікай, не тікай
Це все той же я,
Це все та же плоть
І душа моя.
Це вже інший рік,
Але та ж весна.
І тепер в мені
Мир а не війна.

Не біжи, не біжи
Від мене — я не злий.
Я тепер відвертіший
І не черствий.
Це все та ж весна,
Але інша ти.
Не біжи, не тікай
І не пали мости.

Новий день, новий день
Надворі знов.
У мені тече
Така ж як в тебе кров.
Хоч змінилась ти
І трохи інший я,
Ми ще не разом та
Ти вже уся моя…

«Привіт, друже!
Кудись поспішаєш?
Надіюсь, не дуже,
Ти не уявляєш
Що я пропоную.
Цікавим товаром
Для тебе торгую!

Зупинись на хвилину,
Воно того варте!
Завітай хоч на мить
В почуттів супермаркет!


Читать дальше →

Ти пробач мої пісні.
Вони темні й неясні.
В них завжди депресія,
Але винен тільки я.

Не дивись мої вірші,
Вони хворі і сумні.
В них себе залишив я.
В цьому теж вина моя.

Не читай мої вуста,
Там усмішка мовчазна.
В них є правда і брехня.
Винуватий тільки я.

Ти не слухай моїх слів, —
Тільки розпач там і гнів.
В них лежить душа моя.
Шкода, винен тільки я.

Глянь сюди — в моїх очах
Глибоко сховався страх.
Разом з ним є почуття,
В яких винен тільки я.

Краще в серце мені глянь.
Там воюють інь і ян.
Між цієї боротьби,
Назавжди засіла ти.

Ти пробач мої пісні.
Не читай мої вуста.
І не слухай моїх слів —
Правда вже давно не та.

Правда про моє життя
І про спалені мости.
Так, у всьому винен я,
Та причина тому — ти.

Осінній вечір
Упав на плечі
Рясним дощем.
Хмурна погода,
Мені так шкода
Тебе й мене.
В моїх словах
Застиглий страх
Неначе цвіль.
Пусті погрози,
Останні сльози,
Навічно біль.

Не вір мені — я збожеволів від життя!
Не вір мені — я бачу фальш в наших серцях!
Не вір мені — я заблукав у тишині.
Не вір мені… Не вір мені…

Сьогодні знову
Пуста розмова
На самоті.
Слова з повітрям
Розносить вітер
У темноті.
Нас незабаром
Накриє хмара.
Прошу не плач.
Я не забуду
Тебе ніколи,
Молю — пробач…

Повір мені — я вже давно бачив кінець!
Повір мені — я бачив фальш наших сердець!
Повір мені — я довго плакав в тишині.
Повір мені — я ще вернусь… тобі у сні…

Йому
Barabashka

Вогні. Арсенальна. Шосе стоголосі.
Мовчання і дотик у сто тисяч вольт…
Твій подих, твій запах в моєму волоссі…
Якісь дві години – і осінь.

І щось неосяжне в повітрі сплелося…
і все, як востаннє. А щастя – лиш мить…
Хвилина у відчаї вічності просить,
за руку тримаючи осінь

чи, може, тебе… Не збагнути і досі.
Я намертво нищу усе, що було
До тебе… без тебе… невже це збулося??..
Ти поруч. І хай буде осінь…

Твій дотик. Метро… І свідомість виносить…
Самотня кімната…І холод в вікно….
Твій запах і досі в моєму волоссі…
Хвилина… Секунда… — і осінь…

01.09.2011
00.01

Манила в даль вогнисто-бура осінь,
розпалюючи в серденьку печаль.
І щось мені в душі кричало «Досить!»,
та не спинилась вчасно я. На жаль.

Хотіла щастя, пристрасті й кохання
забути все у вирі почуттів.
Та не збагнула я, моє кохання,
що ТИ цього збагнути не хотів.

Застигла осінь на щоці сльозою,
Прославсь туман серпанком в далині.
Я так хотіла бути лиш з тобою,
як завжди будуть з небом журавлі…

Дарунок долі — сяюча троянда,
І світ, що ти очима малював,
Загорнутий у непідступний обрій
І пишне поле, що із дивних трав.

Як чари ночі, вільно і безкрає
Ти полонив мене в свої думки.
І нині чути, як душа співає
Під ніжний шепіт нашої ріки.

До нестями хочу на Трипільське. Намертво зрослася вже з цим фестом серцем і душею. Солодко захворіла тією казкою, що триває всього кілька днів…

І до болю люблю те зворушливе поле: тихе, ніжне, таємниче і трішечки сумне. Звикла вже приходити туди в будь-яку пору року…

Щороку там проходить фестиваль. Воно гостинно розкидає свої великі руки і запрошує всіх у своє казкове лоно.
І ось знову приходжу в те віковічне вкраїнське поле, де так несамовито стугонить і гуде голосами давніх

Читать дальше →

!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!..
РРАЗ!!!!!..
Різкий вдих…………
Ковток повітря………………. Так!!!!!..
СПОХВАТИЛАСЯ/РОЗКРИЛА/ОЧІ……….ПРИЙШЛА/ДО/ТЯМИ……
ЗАБИЛОСЬ/СЕРЦЕ/ПО/ВЕНАХ/ПО/НАЙМЕНШИХ/КАПІЛЯРАХ/ЗНОВ/ПОБІГЛА/ГАРЯЧА/КРОВ/ДОСЯГАЮЧИ/КОЖНОЇ/КЛІТИНИ/ТІЛА………….
Наче після клінічної смерті….

Де я?!!!.. Хто я?!.. Що зі мною трапилось?!..

Байдуже, головне, що я повернулась до життя…
По тілу розлилося тепло….
Жадібно хапаю повітря, наче боюся знов перестати дихати… А дихати так легко, так добре…
Знову відчула своє тіло… Невпевнений порух пальцями… Рукою…

Пити…. Нестримно хочу пити…

Від світла, що так яскраво світило, примружила очі… А вже ж встигла звикнути до темрями…
Господи….

Все позаду….Закрила очі і з полегшенням зітхнула…. Я жива.
Завжди вважала, що таке може трапитись будь з ким, та тільки не зі мною. Ні-ні!.. Ні в якому випадку. В принципі.
Така наша людська логіка.
Тепер не зарікатимусь. Ніколи…
Чорт, я знову роблю те саме. Зарікаюсь не зарікатись… Якась плутанина в голові.
Ще не відійшла просто… Нічого, скоро мине.

Думки починають приводитися до ладу. Я посміхнулася і… зрозуміла, що хочу жити. Так, як ще ніколи раніше. Всім бідам на зло, всім смертям на зло.
Я хочу жити…
Бачити знову, як сходить сонце і радіти кожній секунді… Кожній дрібниці.
Жити.

Так дивно…Це ніби прокинутися після страшного сну…. Уявляєте, так?.. Ото воно….
А тоді ще чомусь почати дивитись на все по-новому. Ніби вперше.

То був наче постріл в скроню. Постріл, який повернув до життя. І перевернув усе.
Парадокс.
Життя змінилось. Пішов необоротний процес…………………………………………………………………………………………….
Новий відлік часу. Нова епоха.
Інший вимір……. А то була чорна діра.
І я тепер інша. Я все сприймаю по-іншому.
Вже чомусь не турбують банальні буденні питання. Навіщо? Чому? Як?.. А хто ми є – питання лише часу.
Все навколо відбувається наче вперше і востаннє водночас. Я ніколи не зможу цього пояснити.
Але мені так добре……
Тепер для мене є дві найважливіші речі в цьому світі…
Любов і ЙОГО посмішка.

А ВИ закохувались з першого погляду?.. ©

Коли два серця бились в унісон©
Солодкий ранок удавав співця,
Витягував пітьми тендітні асонанси.
І наші трохи втомлені серця
Тверезі думи вводили до трансу.

Світили зорі в теплий морок снів,
Та я не в змозі був їх помічати,
Я міг лиш слухати дихання твого спів
І тебе в носик ніжно цілувати.

Ти тихо спала, але світ не спав,
Збирав туман, завзято метушився.
Світало вже поволі і я бігти мав,
Проте на мить якусь з тобою залишився.

Так не хотілося кидать твоє серденько
І твого носика тендітне відчуття.
І сонна усмішка, мов блискавка маленька
Розпломенила в моїм серці почуття.

Усе пекло у грудях, все горіло,
Але не мучив мене такий сон,
Попри той жар серденько не боліло
І навіть билось з твоїм в унісон.

Вже сонця диск край неба спопеляв
І я не поруч був, десь в метушню поринув,
Та носик твій я ні на мить не забував,
Хоч тебе не прощаючись покинув.