А что есть жизнь в плену забот?
Бежать без устали вперед.
Остановись всего на миг
И ты откроешь новый мир:
Ты проследишь бельчат в лесу — Орехи прячут те в траву,
Увидишь днем ночное небо,
Ты будешь там, где раньше не был!
Заметишь средь всей суеты
Прелестный танец Красоты…
Всего лишь миг, всего «сейчас»,
Но свет уже сочится с глаз.

Жизнь так бедна в плену забот,
Бежим без устали вперед…

«Так же пусто было на Земле,
И когда летал Экзюпери..»

(Присвячено одному з моїх найкращих днів у житті.)

Була то давня мрія чи спокута
Вини якоїсь, що гнила роками,
Або ж весна, що гралася із нами,
Трипільська казка. Злякана й забута.

Де ліс отой «соснової малечі»
Зустрівся з полем, ніби в знак скорботи,
Де ті «сто чорних тіней», що навпроти,
Навіть опівдні падають на плечі.

І Ти у сонячному сяйві,
І небо, порізане літаками,
І дивне у повітрі щось над нами,
І зайві кілометри. Зайві.

І сильний вітер якось недоречно…
На мить вгамуйся і послухай пісню!..
Ти був правий, що нам бракує кисню,
Та часом навіть дихать небезпечно…

Пальцем в небо, обличчям у трави,
Ти не пий мене, я отрута!
Ой не пий мене, я ж отрута…
Бачиш, сонце смертельно-криваве?..

Йдем на захід. Та, може, й востаннє.
Хтось боїться кінця, хтось — початку…
Подаруй мені небо на згадку
І хоча б озирнись на прощання…

Я виходжу надвір, я лякаюсь. Навколо
гори сміття і калюжі бруду.
Й куди погляд не кинь — наче замкнуте коло.
Хтось це терпить? А я не буду!

Свято пройшло, ранок тоне в багнюці.
Двірники плавають човнами по морю.
Солодко спиться байдужій падлюці.
Та вготовано і їй сто пудів горя.

Колись, коли зморшки збентежать обличчя,
і радості буде — лише двоє внуків,
які вже не знатимуть, що таке «чисто»,
тоді й пригадають молодість, суки!

А внук все хворіє й хворітиме завжди,
бо дихати нічим, бо все запаскуджено.
Простіть мене. Так, можливо я надто
про все це розказую зараз так збуджено…

Всі хочуть красиву і чисту країну.
Та дай їм на завтра її ідеальну,
всього за добу перетворять в руїну,
а може ще й гірше, — вщент зовсім спалять.

І серце тривожно розгойдує тіло.
Стривайте! Огляньтесь навколо на мить.
Сонце поблідло, природа зомліла.
Нарешті настала пора щось робить.

Ясного січневого ранку…
Молоді гілочки маленької ялинки
Під срібним льодом прихисток знайшли.
Вони тендітні, як біленькі ці сніжинки,
Що з неба світлого, мов янголи прийшли.

Вони хотіли світ зробить чистішим
Й на землю килим білий постелили.
І світ хоч ззовні, але посвітлішав –
Весь бруд вони коханнячком покрили.

І сніжний пил виблискував на сонці,
І дах наставив зуби, мов вампір.
Й краплинки-зірочки ці на моїм віконці
Погляд засліплюючи, радували зір.

І кришталеві яблуньки в садочку,
Неначе пухом, білим снігом обросли.
І чорний кіт на сніжному горбочку
Все ніжився від сонця похвали.

Ну а каштани з миловидною корою
Весни темно-зеленого відтінку
Шанобливо віталися зі мною,
Й бурульки сяяли навперемінку.

А також це світло-блакитне небо…
Сидів би так та вічність милувався б,
Забув б навіки всі скупі потреби
І все життя з цією казкою зостався б.