Ти пробач мої пісні.
Вони темні й неясні.
В них завжди депресія,
Але винен тільки я.

Не дивись мої вірші,
Вони хворі і сумні.
В них себе залишив я.
В цьому теж вина моя.

Не читай мої вуста,
Там усмішка мовчазна.
В них є правда і брехня.
Винуватий тільки я.

Ти не слухай моїх слів, —
Тільки розпач там і гнів.
В них лежить душа моя.
Шкода, винен тільки я.

Глянь сюди — в моїх очах
Глибоко сховався страх.
Разом з ним є почуття,
В яких винен тільки я.

Краще в серце мені глянь.
Там воюють інь і ян.
Між цієї боротьби,
Назавжди засіла ти.

Ти пробач мої пісні.
Не читай мої вуста.
І не слухай моїх слів —
Правда вже давно не та.

Правда про моє життя
І про спалені мости.
Так, у всьому винен я,
Та причина тому — ти.

Я ненавиджу місто в которому я живу,
Хочу звідси тікати на інші відомі тверді,
Але свого терпіння натягую тятиву,
Бо суворого «треба» колишуться звуки вперті.
Засмальцьоване небо, через душі віконних рам,
І нудьгуюче сонце із запаленими очима,
Щоб із міста втекти, я здавалося б, все віддам,
Та тікаю від себе, вишуковуючи причини.