Галасливий світ просочився під шкіру.
Вуха сприймають суцільний шум.
Серця беруть зайве на віру.
А разом із днем приходить сум.

І коли галасують навколо.
Не дають ні творити, ні спати.
глибока тиша рятує свідомість.
Глибока тиша дарує приємність.

Коли день лягає спати за пагорб,
а жовтий Місяць вистрибує в небо,
я виходжу на туманну вулицю
і поволі, поволі іду так до тебе,

Глибока тиша.

А разом зі мною іде моя тінь,
так вірно, так покірно, так тихо.
Я чую відлуння в животах голих стін,
коли крапля зривається з мокрої стріхи.

Вона входить у мене, а я входжу в неї.
Ми рятуємось, даруєм один одному життя.
Ніхто не тривожить і так спокійно.
Ніхто не кричить і так незвично.

Коли день лягає спати за пагорб,
а жовтий Місяць вистрибує в небо,
я виходжу на туманну вулицю
і поволі, поволі іду так до тебе,

Глибока тиша.

08.01.2009

Той, хто має власний дім
любить час, коли гроза приходить.
У пащі привідкритого вікна
він з неба погляд не відводить.

Жовтогаряче світло свічки
оздоблює красою його дім.
По склу сльозами течуть ріки.
Це плаче темна хмара над усім.

А той, кому бракує даху,
лиш згорбившись тікає геть.
І чи то фатум, чи невдаха…
Мені шкода його ледь-ледь.

Він, заплітаючись в калюжах,
і в руки підібравши все,
блукає в вулицях і в людях.
Його ця течія знесе.

А той, в вікні, купає погляд
у блискавках в нічній пітьмі.
Навік закарбувався спогад.
І так… так хороше мені!