Здалося,
Що срібний дощ заплутався в волоссі.
Нитками перлів увінчав, мов королеву.
І загарчав проспект голодним левом.

Надвечір
Стікав гарячий дощ на спраглі плечі.
Поволі змив усі тривоги й небезпеки,
І всі примари, що лишила щедра спека.

Ввижалось,
Що в перехожих зріє тиха жалість.
Ну, як же — йти дощем без парасолі?!
Чи це ознака божевілля чи недолі?

Сміялось
Мале дівча, що світом забавлялось.
І лиш воно ще пам*ятало присмак волі:
Як то прекрасно — йти дощем без парасолі!