Хотите прозы? Их есть у меня.

вы хотите читать прозу?
привыкли питаться цветом мимозы?
но я пройдусь по вам всей мощью гудящего паровоза,
бьющего кучи приготовленного для мемозы навоза,

процесс брожения закручу… в ваших мозгах,
будете ещё мной восхищаться: каков мол милый нахал… ах, ах…
забудете через миг, какая мол чепуха,
а через ещё один, снова вверх поднимите… на руках,

могу я стать очередным, хомячков… напыщенным королём
которому младенец скажет: голый ты… видно и

Читать дальше →

Все мы, рано или поздно, придем к тому моменту, когда надо будет прожить последнее мгновение, последний раз вздохнуть полной грудью, последний раз закрыть глаза. Никто не знает, когда это мгновение произойдет, что мы в этот момент будем делать, какими будем, и в чем вообще на тот момент будет заключаться смысл жизни каждого из нас. Мы идем со своей судьбой в полную ногу, кто-то тридцать шестым размером, а кто-то – и сорок седьмым. Не важно,

Читать дальше →

… можна вважати продовженням оповідання «На Європу»…

1

Тіло ломило, в грудях пекло, відчував легку слабкість, запаморочення і страшенну сухість в горлі – саме так я від ходив від наркозу. Не вперше. Я лежав в стерильно-білій кімнаті лазарету, залиту м’яким зеленим світлом, обвішаний купою датчиків, що транслювали показники моєї життєдіяльності на стіну, праворуч від мене. Останнє, що я пам’ятав, так це те, як ми потрапили під обстріл бойового корабля без ідентифікуючих знаків за

Читать дальше →

Первая картинка, всплывшая передо мной- это твои глаза. Диковинные черные глаза. Я тебя не знаю, но ты мой. Кто ты? Кто я? — Не знаю… Но мы есть, именно мы. Я не могу мыслить связно, когда ты есть у меня! Мой диалог с самой собой продолжается всю мою жизнь, все мое бытие.
Что-то резко закололо в груди.
«Ай!»- я почувствовала боль, но боль не физическую и она оказалась приятной. О! Если бы ее можно было попробовать на вкус, она напомнила бы сладкий сироп. Источником боли оказалась любовь…Болело

Читать дальше →

Дата: 01/08/2665р.
Час: 11:22

Шум моря поволі заколисував після купання. Я валявся в смугастому гамаку, прив’язаного до днища нашого штурмового корабля і попивав холодний вишневий сік, який так добре вмів синтезувати з морської води мій другий пілот, помічник та й просто кращий друг, Мурол. Сам він лежав на розстеленому рушнику біля Аліски — нашого штурмана, яка допомагала йому вичісувати шерсть на спині та загривку. Він не любив вилизуватись після морської води, мовляв, потім страшенно

Читать дальше →

Даний твір є першою моєю пробою в жанрі оповідання. Писався від досить давно, з метою суто «поржать»!
Оповідання, в більшості, написане «суржиком», що може не сподобатись поціновувачам української літературної мови.
Прохання не загострювати на цьому особливу увагу.
________________________________________________________________________________________________________

ОБЕРЕЖНО!!! ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ НЕНОРМАТИВНА ЛЕКСИКА!

Особи до 14 і після 30 можуть не зрозуміти!!!
В целях целості

Читать дальше →

Темно…
Вдих. Видих…
Серце стукає у вухах…
Я йду…
Куди? Навіщо? Це мені не відомо. В мене заплющені очі. Чого б це?
Пітьма поступово відступає, набуває обрисів і звуків…
Вдих. Видих…
Я йду незнайомою вулицею залитою жовтим світлом ліхтарів.

Читать дальше →

Суботній ранок. Туманно у місті. Без двадцять хвилин дев’ята ранку. Крокую проспектом. Думаю: навіщо такого сірого ранку мені цей дурнуватий вишневий светр?
Холодно і сиро. І зовні, і всередині.
Чоловік. Одразу помічаю: іноземець. Спиняє мене:
— «Hello!»
— «Hi!», – відповідаю.
Що запитаєш мене? – думаю.
— «Czesc!», – каже далі.
— «Czesc!», – відповідаю, – rozumiem troche po polsku.»
Питаєш мене, де чорний вхід до Гранд-готелю, у якому ти спинився. «Крутий готель», – думаю я і пригадую свою зарплату за останній місяць. Всміхаюся.
— Nie wiem.
А ти натомість пропонуєш випити експресо. Я ж ніколи не любила кави. Ні, не можу я йти ні на каву, ні на чай. Мене чекають. І там також багато поляків. Конференція.
Робота? Але ж «dzisiaj sobota»! Це – основний аргумент на наступну годину мужчини, який трохи говорить англійською, а здебільшого своєю польською і, чомусь, кличе мене на експресо. А я не можу. Мене – чекають.
Дивиться на годинник. Але ж до дев’ятої ще цілих двадцять хвилин! Ми встигнемо, – наполягає. Врешті здаюся. Бере за руку мужчина, навіть імені якого не знаю і веде за собою. О! Ти знаєш, де можна випити експресо найдорожче у всьому місті, – думаю собі. Та навряд, чи ти цим зараз переймаєшся. То я збентежена. При таких закладах стоять швейцари і щоби випити експресо потрібно здавати одяг при вході.
Врешті сідаємо за барну стійку. Ці коричневі високі крісла – люблю їх. Цікаво, як вони називаються?
Ми за стійкою. І бармен, який говорить російською. Не хочу, щоби слухав нашу розмову. Хоча… здається, він не розуміє польської… Та де там. Він навіть українську мову «нє асіліл».
Врешті дізнаюся ім’я незнайомця. Це буває важливо. Алєксандр. Він дізнається, що я – Світлана. «Oświetlona », – каже він. Йому подобається моє ім’я. Алєксандр каже, у Польщі немає відповідника до мого імені. І це ще більше йому подобається, адже вартувало їхати аж сюди – у Львів, щоби зустріти тут мене – з оцим таким іменем – Світлана.
Поляк замовляє собі експресо, колу з віскі. Я перед тим замовила фруктовий чай. Жартую: майже в тон светра. А «drink» не хочу. Мені ще працювати, – усміхаюся.
Алєксандр довго говорить про мої очі. Ну, не може, не може відірватися. Він добре знає, що люблять слухати молоді дівчата.
Я слухаю тебе, незнайомцю із чужою мовою, із чужою культурою (втім, кажеш, та де там! культура у нас одна!). Слухаю тебе… Я не вірю тобі, я сприймаю тебе скептично, але я … слухаю. Тебе. Мені подобається, що подобаюся тобі. Навіть більше – мені подобаєшся ти. Це я так подумки відповідаю на питання, написане на листочку блокнотика, який ти взяв у бармена: «Do you like me?». Так, ти мені подобаєшся, – думаю, п’ючи свій чай у тон светра. Береш мою холодну (вона така завжди) руку у свою. Твоя – тепла. Кажеш польську приказку: «Mówi się: zimne ręce: gorące serce». Я дивуюся: у нас немає такого вислову. Принаймні, я ніколи не чула. «А в кого теплі руки, то серце холодне?», – питаю, усміхаючись. «Так, холодне, – відповідаєш, – але холодне – не крижане: його легко розігріти.» «Бла-бла-бла…», – кривляюся тобі, але мені подобається слухати тебе, мужчино з іменем мого першого коханого. І думаю: «Мені добре з тобою, незнайомцю. Загрілася з тобою».
Ти нахиляєшся: до моєї шиї, волосся, але не торкаєшся. Просто вдихаєш мій запах, запахи. Кажеш, можна створювати карту запахів мого тіла. Як довго ніхто з мужчин не був навіть на такій відстані від мого обличчя, – думаю здивовано. Згадую як випадково побачила останнього «коханого» з іншою. Чим її запах був кращий за мій? Просто інший?
А ти кажеш тепер, незнайомцю, що я полохлива як лань. Хочу тобі відповісти, що моє ім’я справді від «світла чи від лані», але мовчу… Ти ставиш поруч моєї руки свою. Кажеш: «Поглянь, як наші долоні личать одна одній…». Я поспішаю забрати руку.
Потім далі розповідаєш про себе, що тобі «trzydzieści osiem». Думаю, виглядаєш добре. І мені подобається твій шалик. Кажеш, керуєш автомобільною фабрикою, там працює сімдесят людей… Кажеш, не одружений – немає часу. Ну що ж – нехай. Не маю підстав тобі не вірити. Не маю підстав шукати підстав тобі не вірити. Тільки подумаю, що у тобі багато тепла… Міг би дарувати його не випадковим дівчаткам не вулицях чужих міст, а… коханій… Адже тепер такий попит на коханих. Хіба не чув?
Ми ще багато розмовляємо. Бармен робить вигляд не-існування, за що йому вдячна. Ми розмовляємо… Але мені телефонують. Знову і знову. Я спізнююсь уже на годину – мені треба йти. Та й ти мав мати о дев’ятій екскурсію. Тобі теж уже – чуєш! – телефонують друзі… Дарма ти їм кажеш, що зустрів Світлану. Яке діло моєму і твоєму світам до того, що ми сидимо тут, п’ємо і розмовляємо. І хотіли б цей ранок для себе.
«Musze isc, Aleksandr!», – кажу, – Musze.»
Ти не хочеш мене відпускати. Не хочеш своїх екскурсій. «Dzisiaj sobota!», – повторюєш удесяте, мов заклинання якесь. Поламане заклинання. Пишеш мені якісь схеми втеч із конференції на блокноті бармена… Розігруєш у фойє цілу виставу із загубленими номерками від нашого одягу… Але я мушу йти.
Виходиш за мною на вулицю.
Але ще не здаєшся: можливо, зараз пройдемося по площі Ринок, потім могли б пообідати… «Przeciez dzisiaj sobota!»
Мій телефон горланить.
Ідеш мене проводжати до приміщення конференції, погрожуєш піти туди зі мною, відпросити мене, забрати звідти… Смієшся.
Береш за руку і йдемо. Тримаєш міцно. Суботній ранок. Досі туманно у місті. Давно минула десята. Ти тримаєш мене за руку так впевнено, трохи нахабно.
Вкотре за сьогодні намагаєшся закурити. Цього разу уже не питаєш у мене згоди, підносиш цигарку до губ, а я беру її і несу до найближчого смітника. «Так! Викинь! Викинь її!» – кричиш вслід. Ти мені навіть це дозволяєш – не давати тобі курити вже якусь годину. Кажеш: «я б з тобою покинув зовсім». Викидаю.
Спиняємося. Ти готовий мене відпустити. Знову кажу тобі про «kobiet», прекрасних жінок, яких чим ближче до обіду, то буде все більше і більше на цих вулицях… І у яких буде субота. «Ні!, – дратуєшся (вдавано-щиро), – хай у них будуть п’ятниці чи понеділки. А в тебе – субота. І жодних конференцій.» Але ж… я піду і ти швидко мене забудеш – знаємо обоє. Чи просто – легко забудеш. Це теж важливо – вміти легко відпускати.
Завтра вже їдеш. Звісно, ти не можеш сидіти тут і чекати на мій вихідний. На мою неділю. Розумію: такі мужчини не чекають. Притуляєшся обличчям, щось там ще кажеш про очі, про якусь там вибраність. Ох, мужчино зі всіма своїми «trzydzieści osiem»… – і отак закохаєшся? «Musze isc.»
Береш на прощання мою руку. Не береш емейла. Ти не з тих мужчин, хто писатиме листи… Не відпускаєш мене, легко тримаєш за плече. Хочеться тебе обійняти, невипадково випадковий мужчино з іменем, яке я люблю. Але ти не обіймаєш. Просто на мить притуляєшся лицем, ніби ми вже не чужі у цьому світі.
Залишаєшся.
Іду.
Мабуть дивишся вслід, але не хочу обертатися. А коли обертаюся – тебе вже нема. Тільки – субота.

В данный момент есть продолжение этого рассказа. Но оно где-то, во-первых, лежит, во-вторых, в рукописном виде…
Посему пока довольствуйтесь тем, что есть)

Подстава.

«Уже два часа ночи. Так быстро летит время. До сих пор не верится… Погода… Под настроение прямо» — пролетало у тебя в голове…
И вправду, луна ярко освещала налитые за вечер широкие лужи. От ночных грозовых туч, заполонивших большую часть горизонта, не осталось и следа. И лишь небесное отражение в одной из зеркальных поверхностей на асфальте — такое звездное, манящее, удивительно четкое, пусть даже в этой гладкой лужице… Хм… А ведь в жизни не всё так гладко и четко… Шаг вправо или влево и прямая событий ломается, извивается и принимает всё более странные, извращенные и заковыристые формы…

Как и сейчас. Сквозь тюремную решетку, как оказалось, мир лицезреешь немного другими глазами, опьяненным взглядом… Немного другой сущностью, лишенной всякой надежды на продолжение нормальной жизни…
«Странно… нормальная жизнь? Ха! А ведь она могла быть и у меня… Или была? — пронеслось у тебя в голове: Почему именно так? Почему именно я? Что за бардак в голове? Что произошло неделю назад и как мне хоть что-то вспомнить?...» Ты опустил руки. Мысленно. Так же резко, как потерял последнюю надежду на выживание.

Адвокат, который за эту ночь навестил тебя чуть ли не сотню раз, так внятно ничего объяснить и не смог. Только поведал, что нашли тебя недалеко от города рядом с двумя трупами девушек, в беспамятстве, с содержанием наркотического вещества в крови еле совместимого с жизнью, и с окровавленными руками… Так и не стало известно, как наркотик попал к тебе в руки, а тем более в организм(и уж тем более совсем не ясно то, что именно случилось в ту ночь...), но все улики оказались против продолжения твоей жизни. И суд вынес решение приговорить тебя к смертной казни. Было ясно, что кто-то просто хотел замести улики, а может просто отомстить за нелепую ошибку.

Да да… Именно к казни. Тот самый наркотик — Этифниллит — по своей мощи в сорок шесть раз мощнее и сильнее героина. Его используют в научных целях в серьезных лабораториях, и до сих пор неизвестно, как это сильнодействующее вещество могло попасть к тебе на руки. Его сила заключается в том, что в неочищенном виде он навсегда лишает человека памяти и нормальной жизни в целом. Определить же его в организме очень сложно, так как этифниллит испаряется из организма спустя три часа после введения и при нечастом применении не вызывает привыкания…

И проведя «тщательное расследование», как всегда бравая и хваленая всеми судебная власть, приняла решение.

Ты уже никогда не вспомнишь, кем ты был (знаешь только, что зовут тебя Артур). Завтра ты умрешь… От тебя останется только выписка из тюрьмы и вечные проклятия матери, потерявшей двух дочек…

«Завтра меня уже не будет, я не увижу это солнце, которое когда-то наверно и радовало меня, и приносило горе, и заставляло задуматься о прошлом и будущем… Я не увижу эти лужи, что испаряться с первыми лучами рассвета, я не увижу себя…

… Шесть часов утра. Мысль, записанная на листок не давала тебе покоя «всё остается в памяти». Только вот у тебя её нет. И вряд ли она появится. По мнению врачей о возвращении трезвого рассудка в виде памяти можно было и не думать. Осталось три часа…
За оконной решеткой виднелось ясное небо, освещаемое солнечными лучами, пробивающимися в самые недра камеры…

Ты лежишь на койке свернувшись в клубок. Ужасно холодно и нудно… Тебя знобит. И в то же время всё так убийственно спокойно и ничтожно… Как же противно понимать, даже на дырявую память, что ты скорее всего, просто невинный пострадавший, на которого свалили тяжесть преступления, чтобы долго не возиться с суматошным делом…

В двери повернулся ключ. Зашло три человека. Ты смутно вспомнил лицо одного из них — тот, что был не по форме, стоял сбоку от двух других. Его ты запомнил четко: резкие черты лица, прямой длинный нос и карие глаза, обрамленные маленькими ресничками. Сам он небольшого роста с выпуклым животом. Его улыбка — безобразная и мерзкая с желтыми зубами сразу вызвала неприязнь…
— Ну что, пострел, как настроение? — спросил желтозубый.
Ты молча встал, одел свитер.
— Наше величество не снизошло, чтобы поговорить с нами? Тогда пошевеливайся — со злобным оскалом проговорил несостоявшийся собеседник и кивнул охранникам.

Тебе заломили руки за спину и повели по коридорам, потом лифты, лестницы… Секунды превращались в минуты…
Спуск вниз и опять коридоры, только уже холоднее и мрачнее…
Ты почувствовал смерть… Вместе с этим и пришло что-то новое… Нет… Не страх… Что-то знакомое… Будоражащее сознание, мимолетное и неуловимое…

… Тебя запустили в зал. Он был освещен тусклыми фонарными лампами. В правой части вряд стояло десять человек с ружьями. Тебе было всё равно. В сознании ясно виднелись четкие картинки, как ты в детстве играл с котенком — маленьким и беззащитным… А клубок шерсти царапался, еще не умея полноценно управлять коготками, а глазки цвета болота как будто смотрели вглубь…

… Тебя поставили в центр зала — в этот момент ты проигрывал в памяти школу, институт, красный диплом, докторскую десертацию, как справлял 25 лет в кафе с близкими и родными…

… Зачитывался приказ о проведении смертной казни — девушка, стерва… Ты её любил… Вместе работали в лаборатории над одним из проектов под грифом „совершенно секретно“. Ее улыбка, стройная фигура с осиной талией, темно-карие глаза, черные, как смоль, волосы…

… Приказано поднять ружья — ты вспоминаешь последнюю ночь… Ссора из-за анализа. Ты что-то испортил… Психанул, разбил анализы…

Щелчок — Её глаза и… Подстава… Звук вылетающих пуль…

В долине ущербная луна сияет мертвенно и тускло, концами своего неровного серпа касаясь губительной листвы гигантских анчаров. В глубине долины полно уголков, где царит вечный мрак, и те, кто там обитает, надежно скрыты от постороннего взора. Среди дворцовых руин, разбросанных по заросшим травой и кустарником склонам, стелются ползучие лозы и побеги вьющихся растений — цепко оплетая надломленные колонны и зловещие монолиты, они взбираются на мраморные мостовые, выложенные руками неведомых зодчих. В ветвях исполинских деревьев, что высятся среди запущенных дворов, резвятся обезьянки, а из глубоких подземелий, где спрятаны несметные сокровища, выползают ядовитые змеи и чешуйчатые твари, не имеющие названия.
Громадные каменные глыбы спят мертвым сном под одеянием из сырого мха — это все, что осталось от могучих стен. Когда-то эти стены воздвигались на века — и, по правде сказать, по сей день еще служат благородной цели, ибо черная жаба нашла себе под ними приют.
А по самому дну долины несет свои вязкие, мутные воды река Век. Неизвестно, где берет она начало и в какие гроты впадает, и даже сам Демон Долины не ведает, куда струятся ее воды и отчего у них такой красный цвет.
Однажды Джин, пребывающий в лучах Луны, обратился к Демону Долины с такой речью: «Я стар и многого не помню. Скажи мне, как выглядели, что совершили и как называли себя те, кто воздвиг эти сооружения из Камня?» И Демон отвечал: «Я — Память, и знаю о минувшем больше, нежели ты. Но и я слишком стар, чтобы помнить все. Те, о ком ты спрашиваешь, были столь же загадочны и непостижимы, как воды реки Век. Деяний их я не помню, ибо они продолжались лишь мгновение. Их внешность я припоминаю смутно и думаю, что они чем-то походили вон на ту обезьянку в ветвях. И только имя запомнилось мне навсегда, ибо оно было созвучно названию реки Век.
ЧЕЛОВЕК — так звали этих созданий, безвозвратно канувших в прошлое».
Получив такой ответ, Джин вернулся к себе на Луну, а Демон еще долго вглядывался в маленькую обезьянку, резвившуюся в ветвях исполинского дерева, что одиноко высилось посреди запущенного двора…