Коли ти думаєш, що все не так як треба,
Коли не знаєш: плакати чи вмерти…
Ти простягаєш руки аж до неба,
Благаючи у Нього просто стерти

Тебе з лиця Землі на віки вічні…
Минає час. Минає біль. Минає страх.
Тебе вже не турбують перші стрічні…
Лиш вогник смутку глибоко в очах.

Тобі вже бАйдуже що буде – ти змирилась
З жорстоким світом, з всезагальним злом…
Ти із печаллю вчора одружилась,
І причастилась сліз своїх теплом.

Коли б спинив хто хоч за крок від прірви…
Шарпнув за руку, ляпасом збудив!..
Прошу: прийди-поглянь-візьми і вирви
Сторінку де немає жодних див.

Зорепадом бажань,
Буревієм зізнань
Розлечуся.
Вип’ю краплю дощу,
Всі мовчання прощу.
Зупинюся.
Крок до прірви один,
І тринадцять сходИн
До безодні.
Лиш молочний туман,
Залишивсь сам на сам.
Без рапсодій.
Хоч кричатиму я,
Що давно не твоя –
Не повіриш.
Лиш за руку візьмеш,
Від межі відведеш.
І не схибиш.
Вітру злісного свист
Наді мною повис.
Я німію…
Ноти грому сумні,
Не впізнати мені.
Вже не вмію.
Відреклася від слів,
Все – як тИ захотів.
Не пробачу.
Зрада пеклом пече.
Ти цілуєш плече.
Вже не плачу.