Біль врізався раптом листочком у груди.
— Вже Осінь досиплеться скоро, — кричить.
Ми тихо вустами сплелися, ми люди…
Ми так божевільно б'ємОсь за цю мить.

Проноситься вечір… За подихом спалах…
Долонь тепле світло в холодних думках.
Ця Осінь ще вчора по місту блукала,
А зараз Це — ніжність у твОїх руках.

Згорають у дотиках втрачені душі,
Збирається згустками вимита ніч.
Нас хвилями болю занесло до суші,
До тепло-осінніх солодких обличь.

Як ж запахом серденько крає ця Осінь,
Як ж листя шепочучи важко кричить.
Ніколи не буде всього цього досить…
Ніколи це листя не відшелестить.!

Мені іноді б хотілось
Зупинитись на хвилину
І щоб вітер дув у спину,
І щоб з неба задощило.
А мені було б за радість
Так промокнути до нитки
І межа моєї клітки
Розмивалась би в калюжах.

А свобода розривала б
На шматки мої печалі.
Що зі мною буде далі?
А сьогодні? Я не знаю…
Я стояв би серед поля,
А навколо лиш природа,
А навколо лиш свобода
І сліпа безкрайня воля.

Краплі падали б із неба
І стікали б по обличчю,
Я хотів би жити вічно
В цьому полі, під цим небом,
Поруч з лісом — якнайдалі
Від міських холодних буднів,
Де снують мільйони трутнів,
Там де злоба себе хвалить.

Що не мить тут — ціла вічність.
Шум дощу — неначе ноти,
Як мелодія свободи,
Краплі — наче сльози в вічі.

Я, буває, зупиняюсь
На хвилину відпочити,
Сил набратись й далі жити
Знов з початку намагаюсь.

Ніч. Сутінки. Місяць обпалює щоки.
Заточеним лезом по темряві крик.
Ввім'явши тривогу й тремтіння у кроки,
Для долі у пеклі навіки я зник.

В мені чиїсь очі вбачають потвору,
Хтось монстра уявить – заб’ється в куток,
Хтось смерть струхлявілу, замучену, хвору
Із стуком тривожним зловісних кісток.

Та чим би не був, кожен труситься, плаче,
Ховає обличчя між схрещених рук,
В агонії серце у кожного скаче
Й биттям відчайдушним вбиває свій стук.

Ось сонце упало, на смерть розлетівшись,
На тисячі зір – порошинок тепла.
Сьогодні без винятку, болем укрившись,
Тремтіння терзатиме душу до тла.

Й ніхто не посміє у вічі поглянуть…
У вічі мені, поламавши свій страх.
Тоді ж і кістки мої раптом розтануть,
І очі у сірий розсиплються прах.

Вставати пора, бо роботи чимало,
Сьогодні ще демони з пекла встають.
Та що це так міцно мене обійняло?
Й на мить не даючи спокійно вдихнуть?

Та погляд спустивши, дівча помічаю
З очима, мов осінь, та сміхом дзвінким.
От-от розлечуся на прах, відчуваю.
Ніколи не був ще безсилим таким…

Дивлюсь, увесь світ лунко грає, радіє
Та чую пливу, розмиваючи звук.
В видінні ж лиш очі ті теплі біліють,
І рученьки ніжні, і жар від тих рук.

Воскресну можливо… зберу якісь сили…
Наразі ж здолала усмІшка проста
Ох скільки ж страждань мої кості зносили..?
О спокій. Які ж твої милі вуста…

пробачення
Тихий крок, кохані звуки,
Ніжна течія мовчання,
Лагідно впікають руки
І чекання.

Будуть гріти, сном палати
Сходинки у світ любові,
Сподіванням проростати
В щирім слові.

У світанках, забаганках
Вимию твою прекрасність
В поцілунках та мовчанках
Втрачу ясність.

Пробачаючи, красиво
Східцями ступаєш тихо.
Ти моє чарівне диво
Й моє лихо.

Недобачили, буває…
Ось ще сходинка і легше,
Радість в серці розквітає,
Наче вперше.

Лиш спуститись, закохатись
Вкотре в вічність і кохання.
Із обіймами зостатись
Та мовчанням…

Я йду, кричати вслід не треба…
Я йду, залишишся одна,
Ти маєш все, що дало тобі небо
Я йду, а ти лишаєшся сама…
Залишу лиш сльозу, мов дощ в пустелі
Та кілька слів, ти їх не забувай
Ти просто так лежатимеш в постелі
Я йду, прости мене і прощавай.
Питати ти не смій про мене
Ніхто й не скаже, як би не хотів
Та вітер буде завжди коло тебе
Але тепер він не такий, він онімів.
Мовчать вуста, закриті очі
Десь тихо віє вітрюган,
Вже зникло все, пішло десь в осінь
Була не я, то був обман…
Тебе я полонила легко-легко
Я ключ до тебе враз знайшла
Я зла, я мстива, я сліпа і бридка,
Я те, що ти прийняти не змогла.
Забудь мене, тобі я більш не треба,
Забудеш все та молодість пройде
Ти просто горда, я втекла від тебе
Ти не шукай мене ніде…
Прийшла нізвідки і піду в нікуди
Зробила справу, марно все мінять,
Ім’я моє лиш пам’ятати треба
Моє ім’я-кохання. Це треба поважать.

Якісь тужливі, чи сумні думки
Мене в полон нещадно узяли,
Забили в серденько вони кілки,
Щасливу маску із лиця зняли.

Й не розумію де вони взялися…
Що викликало мій душевний сум?
Чому біль й серце у одне злилися?
Й створили в голові безладний шум…

Все ж наче добре, справи йдуть нормально,
Нещасть та лих ніяких не було.
Це якось дивно, чи парадоксально — Забув уже як на душі цвіло…

Та ні! Ще пам'ятаю тепле сонце свóє.
Це ніжне янголятко, зіроньку кохану,
Як ми купались в радості обоє
І не лякались ні дощу, ні вітрюгану…

Я буду гнати тугу геть від себе,
Я буду радості на повну віддаватись…
З тобою легко долечу до неба.
Яке ж це щастя — в тебе закохатись