Меж Раем и Адом живет человек.
Меж Раем и Адом он умирает.
Меж ними страдает.
Играет, живет.
Меж ними он плачет.
Меж ними поет.

И к раю стремиться сей человек.
По законам его он живет целый век.
Но Бог лишь сказал, что он вовсе не знает,
Возьмет он его? Он сказал отпускает.

Тогда человек обратился во тьму.
Намного ведь легче прожить жизнь в Аду.

Но близиться час, час его смерти.
И к раю стремиться опять человек.
Но нет, не пускают проклятые черти.
Нет сил уж бороться гореть мне вовек.

И Бог лишь сказал — не сдавайся мой друг.
Я дам тебе силы сломать этот сук.
Лишь только поверь мне без доли сомненья.
Я буду с тобой — ты найдешь вдохновенье.

© Copyright: Чуприна Александр, 2012
Свидетельство о публикации №11201088605

to Vogneslava_Svarga

Цілуючи зорі
До твоїх оченят в божевілля пірну,
Поміж сірості скель пропливу непомітно.
Не стрічав восени я ще теплу весну,
А твоя у реальність вплелася так спритно.

Був до тебе порожнім відбитком тепла,
Беззмістовним, сухим і позбавленим болю,
Та прийнявши від тебе два світлих крила,
Осідлав буйний вітер і знісся на волю.

Ніжна Зіронько мила, я змахом тих крил
Розтинаю пів міста та темряву нищу,
Розмітаю утому й страждання, мов пил
Й у твої небеса підіймаюсь все вище.

А у них же лиш радість і сяйво життя,
П’янка вічність тендітна та місяць відкритий.
Я без Неба злий демон й пекельне виття
Я безсилий свідомості й волі скорити.

Не пускай мої мрії в смертельний вогонь,
Бо з тобою лише вони жити навчились.
Мою душу ти грієш промінням долонь,
Бережи ж і ту мить, як ми ніжно любились.

Я ж сліпучим крилом захищатиму рай,
Де ти радісна, щира й тендітніша неба.
Лиш кохай цю реальність, живи й не зникай.
Мені більше для щастя нічого не треба.

И создал Бог человека,
Для него он придумал реку,
Для него он придумал осень,
Нет, не будем сейчас о ней.

И создал ему Бог подругу,
Чтоб растопили они вьюгу,
но до вьюги была осень,
Мы не будем сейчас о ней.

И создал для них Бог сад,
Ему был человек очень рад,
И росли в том саду цветы,
О них позже расскажем мы.

И создал человеку Бог рай,
и сказал: «нагишом тут гуляй.
Тут в раю будет вечное лето,
и любовью ты будешь согретый»…

***

Читать дальше →

веснянка
Зірветься весна,
злине умішка з хмарки,
Задощить… Й всі комашки
Поховаються в шпарки

Закохають в життя
Ніжні квіти жовтенькі.
Збреру запаху трохи
З собою у жменьку.

Трішки пахощів цвіту
В рюкзак заховаю.
Буду світом носити
Хоч кавалочок раю

Сонце — вогонь, крига — вода.
Те що всередині — рветься назовні.
В лоні небес радість-біда.
Наше життя у нас на долоні.

Все що візьмем — з тим і підем
плакать, сміятись, плити, тонути.
Ми разом ідем шукати Едем.
Буде нагода туди зазирнути.

Для кого Едем, де снідав Адам,
для всіх чи лиш тільки для обраних буде?
Скільки там крім Єви дам
було. Чи прикриті їхні груди?

В рай!

Крига — вода, а Сонце — вогонь.
Те що всередині — рветься назовні.
Кожна брехя — це черговий полон.
Сонце в зеніті не Місяць у повні.

Спокусливий змій — великий черв'як.
Водиться він не тільки в Едемі.
Він повзає скрізь, і тут, серед нас —
усюди, де яблука спілі, не зелені.

Для кого Едем, звідки вигнали Єву,
для всіх, чи тільки для «вибраних Б-гом»?
Що ж тоді там, якщо в нас тут життєве?
Змій там з обрізаним чи гострим рогом?

В рай!

Правда товста, її не сховати.
Всім хто це спробує боляче буде.
Правда — життя, а Істина — мати.
Едем не для всіх. А от правда — для люду.

Прозрачное, лесное озерцо…
Кувшинки плавают, гудит камыш.
И, умывая уставшее лицо,
ты на себя с улыбкою глядишь…

Вдыхаешь воздух влажный, дорогой
своей земли, родного края
и, зачерпнув из озера рукой,
ты обретёшь кусочек рая.

Ласкаві промінчики світанку
Ти світу відкрила свої оченята,
Так, наче те сонце зійшло.
Відразу світлішою стала кімната
І небо, немов зацвіло.

Підхожу до тебе, дарую усмішку
Та дотик тендітний, як літо,
А ти все не хочеш вилазити з ліжка,
Силкуєшся себе накрити.

Та враз повернулася, очі відкрила
Й у відповідь ніжно всміхнулась.
Й усмішку мою ти вустами убила…
До серця грудьми притиснулась.

І світ погарнішав, завмер — милувався,
Як ранок багряно світлішав.
А я так шалено в твій сміх закохався…
Й стук серця щомиті частішав.

Наповнила радістю моє серденько,
Сказавши: ''Я тебе кохаю''
І час не знущався — ішов помаленьку,
Сприяючи нашому раю…

Чому ж мене так манять твої очі,
Цей погляд, лагідний щасливий?
Чому ж так давлять ті самотні ночі?
Де знову настрій препаршивий…

Де знову щастя змиється подалі
Знайти собі новую жертву.
І, вкотре, ледве дишеш від печалі,
Згадаючи надію давно мертву.

І пролітають тихо дні-за-днями,
Несучи лише попіл за собою,
Проллється з серця гіркота віршами,
Бо ж я провів цей вечір не з тобою…

І наче ж легко лиш зайти до тебе,
Хоч привітатись, кілька слів сказати,
Та щось з середини кричить — «Не треба!
Навіщо їй сьогодні заважати?»

Ці сумніви вже діставати починають,
Щодня одна й та ж сама думка.
Ці почуття куди подітися не знають.
Метаються всебіч, шукаючи рятунку.

А скільки ж щастя від цього кохання,
За кожну зустріч радості без ліку.
Та рай — НІЩО із цим у порівнянні,
Ніхто не знищить цю любов велику.

Завжди триматиму тебе у серці свому,
Забути тебе — вище моїх сил.
І, навіть, спогад цей я не віддам нікому.
Де ще побачиш янгола без крил?

Де ще побачиш сонце у кімнаті,
Що гріє лиш присутністю своєю?
Й чим далі плентаються дні пихаті,
Тим дужче любиш серцем і душею.

Ласкава посмішка твоя так вабить за собою,
Так ніжно, легко, наче уві сні.
Душевний біль накриється імлою.
Забудуться проблеми, докори сумні…

Як жаль, що це триває лиш хвилину
І знов лишаюсь з думкою один,
І гірко стане, наче від полину,
І проклинаю невловимий часу плин.

Прости, о Зіронько, як де я провинився,
Як де сказав щось зайве, скоїв щось не те.
В душі моїй твій кожний рух відбився.
Живу тобою лиш, усе моє — пусте.

І я не ради чогось цю веду промову
Нічого в тебе сонце не благаю.
Бажаю лише бачить тебе знову,
Сказать три слова: «Я ТЕБЕ КОХАЮ»…