У каждой революции
разные отцы,
но одна и та же мать.
Многим не дано понять.

Прошли долгие времена
президентской власти.
И совершая революцию,
вы всего лишь меняете обёртку.

Попавшись на эту уловку
вы сосёте ту же конфету,
распостранённую по свету,
словно мышь в мышеловке.

И никому не увидеть рассвета,
пока государственный лидер
не поймёт, где сидит тот кондитер,
так охотно раздающий конфеты.

— 30.01.2009



Революція в дзеркалі

Вона завжди спокійно дихала, граціозно рухалась та цікавилась дивакуватими речами (особливо старовинними). Могла собі дозволити прогулятись по нічному Києву з декількома пляшками «Cutty Sark» та задимлюватись цигарками просто у своєму «Bentley». Вона робила це через те, що її «Bentley» було некомфортне для неї. Чому? Вона була незвичайна. Мені важко було з нею спілкуватися, а зрозуміти тим паче. Життя у неї було абсолютно одноманітним…… до одного моменту звичайно. Їй тоді було 22.

Не буде випивки, не буде шуму, не буде життя...(хоча б на деякий час) Чомусь я був впевнений, що вона забуде мене і залишиться тільки сама. Я досі картаю себе за це. Я пішов, вона – залишилась. Ні, вона пішла, я – залишився. Тобто вона залишилась у барі «Арео», а я пішов через ті слова, які вона сказала.…думаю, що ви зрозуміли. Коли я йшов – у неї був якийсь сумнів. Я це відчув. Я просто пам’ятаю, що її очі в той день виблискували як діаманти. Чи не діаманти? Сука, в мене ж не було стільки грошей, щоб подарувати їй діамант! Та невже я не міг знайти суму, яка б, можливо, змінила відсотковий коефіцієнт стосунків в мою користь. Стерилізація…мені потрібно простерилізувати мозок.

Я захотів змінити все у моєму житті:
Викинути старі речі у вікно, набити морду Кові з восьмого поверху, вибігти в трусах у лютому і кричати, що я її люблю, пробути 3 дні в «каматозі» після найбільшої п’янки в своєму житті, подорожувати автостопом по країні, випросити десять жетонів на метро у незнайомців, побути незграбним, стати НеНормальним. Мені тільки 19, їй – 22. Будь сама такою (знайшлась мені «ЛЕДІ»), а я буду як чмо (саме так одного разу вона сказала, коли я поводився так як захотів…я все пам'ятаю).
В цю ж ніч з друзями поїхав в клуб «ДарМері». Звук, цокіт шпильок, спалахи фотокомер, повна абстракція, ідіот за барною стійкою, усмішка, «кривава мері», ще одна «кривава мері», техно, танець, таксі-спогад, дощ. Їду я і згадую цитату Вуді Аллена: «Я був настільки закоханий, що в таксі забув подивитись на лічильник». Я усміхнувся і задумався… Я усвідомлюю, що слово був тут недоречне. Я закоханий. А тут таксист кричить: «Приїхали, давака гроші». Тут довелося взяти руки в ноги і вперед. Видно трійка «кривавих мері» вдарила сильно мені в голову. Я ж не подумав, що він на машині. Я біжу, а він їде за мною. Тут я-він зупинилися. Погляд один одному прямо в очі (як в аргентинському танго).
І тут я кричу: «Ну я ж псих!». А потім у мене несамовитий сміх. Таксист не в адекваті. Що робити? Може, дійсно псих. Та мені вже абсолютно похер на його реакцію, бо я давно хотів вилізти та пострибати на капоті машині. А таксист як натиснить на газ…я встигнув лише впасти боком на капот, і перевалятись через три калюжі. Сиджу я в калюжі та й пишу їй есемеску: «Я кохаю тебе, дура!»

Додому прийшов тільки зранку (цілу ніч намагався розбити вітрину та вкрасти трохи продуктів….так їсти захотілося). Заходжу додому і тут бачу її взуття. Проходжу у вітальню і бачу революцію в дзеркалі.

— Це не ти! (кричу я). Ти пофарбувалася в блонд, відрізала цілий метр свого волосся, одягнена в міні-спідницю, а в руках ще й дубінка.

— Дочекалась я, сука. Нарешті ти сказав, що я не тільки тобі подобаюсь, ти не просто любиш мене, а ще й КОХАЄШ. Вау! Ти такий брудний: анука давай, РОЗДЯГАЙСЯ.

Ренат Аденко