Смерть сірого дня
Міст. Від металу пронизливий холод,
Хлюпіт річки живої по вдихах,
Запорошений захід, розхристаний кволий.
Тільки вітер.
І тихо…

Ні машин, ні ріки, ні мовчання –
Все померкло, стуманилось, змилось.
Всі обмани, сліди від чекання
Вмить об воду сльозою розбились.

І розкутався холод, і вбила тривогу
Та розпечена щастям краплина
Я стіною зведусь над життєву дорогу,
Щоби кожна світилась хвилина…

…лиш сміхом.
І тихо…
Очі кольору трав відвернуть усі лиха
Я ж бо знав, що порвемо ми відстань
На клоччя. Й приїхав.

Ти вже й захід обняла своїми руками
І не висохне слід від сльози – не загине,
Та хлюпоче надія беззвучно під нами,
І розлука її
не зупинить.

Я горну все до себе твою незбагненність
І від сліз твого щастя вологі вже плечі,
Не лишу ні на мить і внесу в нескінченність,
Очі кольору трав
і усмішку малечі.

Тисни на серце неминучий біль,
Руйнуй натхненні рішення у прах,
Скрадайтесь сумніви до мене звідусіль
І сковуй юні сподівання страх.

Ну що?! Злітайтесь. А чи полякались?
З усіх боків безжалісно стисніть!
Відколи вмер, самотні ви зостались
Й холодне серце більше не болить.

Не має мрій, пробитись намагань,
Немає матінки надії уже поруч,
А отже й слід простив розчарувань
І відчай заполоханий та хворий.

Без милої нелегко усміхнутись,
Та біль мене не зрушить ні на крок.
Я витримаю смутку кожний утиск,
Хоч спущений розлучення курок.

Тисніть же дужче, бо без вас один,
Один самотньо часу плин несу,
В кутках змарнілих втрачених провин
Сплітаю дні в минулого косу.

Я ж шанс даю насолодитись цим,
Та де ж ви чуєте застреленого то
Злітає з дула сірий болю дим…
Ну що та вічність, коли я ніхто?

Блиск заточеного леза
Біль…
краплями дощу по скронях.
Хапаю вітер вимитий тим плачем,
Тремтячих рук за видихом погоня
І крик…
із серця: ЩАСТЯ ДЕ «СОБАЧЕ»?!

Насильно відстань витягнула Душу
І у висках лиш залишила стукіт!
В пориві слабкості й на хвилечку не зрушу,
Розбиті вщент об сподівання, руки.

Калюжі червоніють з кожним вдихом
Зернинами асфальту у коліна
Так боляче врізАЮТЬСЯ!,
та тихо…
Так тихо… Наче в скронях порожнина.

Гарячка
У очах і жар у вухах.
Від тріску крапель об холодні плечі.
Зів'яле тіло, видерте на-сухо,
Назовні рве, як викинуті речі.

Вминаюсь все у землю ненаситно
Макетом із безДушного картону.
Вп'ялась розлука в щоки непохитно
З промоченого втратами бетону.

І ось протерте до дірок мовчання
Усе шукає із очима сушу.
Мої усмІшки мокрі від кохання,
Відколи з мене вивернули Душу

Ти любиш задимлені ночі,
Їх п’яну, холодну блакить.
А я – твої стомлені очі
І літо, що досі шумить.
Печаль, що накрила кохання,
Ту весну, що вже не прийде…
Ти йдеш, безсумнівно, востаннє…
Повільно, як гаснучий день…
Уже не цвітуть наші квіти
І пізно нам їх поливать.
Ти просто не зміг полюбити,
А я не могла не кохать.
Чи варто було сподіватись
На щось трохи більше, ніж мить?
Ти просто не вмів повертатись,
А я не могла зупинить.
Спонтанно тікає в минуле
Той день, де в ролях ми з тобою,
Лиш осінь крилом пригорнула
І впала під ноги сльозою…

2006

Розлука розлучає руки.
І навіть якщо не на довгий час —
душевні і сердечні муки
чимдужче обнімають нас.

Ці дні — бар'єри для долання.
І навіть якщо тяжко так,
що в грудях ніц немає крім зітхання,
нас не піддіне відчай-гак.

Ці дні розпалють багаття.
І навіть якщо сум пече,
вже через мить відчуєш щастя,
відчуєш тепле, рідне, любляче плече.

23:48 24.01.2010

От  тільки  не  треба  казати,  що  так  буде  краще.    
Я  знаю  напевне,  що  час  -  ескулап  нікудишній.    
Я  просто  хотіла  тобою  впиватися  натще,    
і  кожного  вечора  їсти  із  губ  твоїх  вишні.    
Я  просто  хотіла  відерце  прозорого  щастя    
й  міцного  кохання  маленьку  таку  філіжанку.    
Натомість,  гаряча  сльоза  обпікає  зап'ястя…    
А  місяць,  мов  зрадник,  сховався  у  складках  фіранки.    
От  тільки  не  треба  фальшиво  мені  співчувати,    
і  погляд  ховати  у  купі  пожовклого  листя.    
Можливо,  я  просто  хотіла  занадто  багато,    
тому  наші  душі  в  єдину  зорю  не  зрослися…

Терпіння.
Німі хвилини,
Німі години,
Тижні, місяці…
І втома, важка втома.
Не дістатися руки…

Розлука.
Не та усмішка,
Не та родимка на чолі.
Не та вона, і ти, і ми,
Не ті слова, не ті листи…
Зітерти б літери зі снів.

Опісля.
Час. Невірний час.
Пусті секунди, що згасають.
Небес блакить, що є без нас.
До нього — звичка, що тікає.
Надія… Зтерти! Нас… Немає.

А може?
Спокій. Легкість. Вітер.
До купи. Скалками надій.
Створити пліт. Трохи зусиль.
І може, здійснення тих мрій…
На що лишиться цих вітрил?

На що лишиться… наших сил?..

Неіснуюча подія
Пішла ти, ніби ранила ножем
І грим дверей, неначе в серце струмом.
Зненацька вкрався в душу дивний щем
Й заклало вуха ледве чутним шумом.

Шматочки пилу, з килима здійнявшись,
Здались вогнем пекельним та сліпучим
І їх як смерті подиху злякавшись,
Я заховався за бажанням сучим.

Проклятий дощ все гуркотів у шибу.
Був кислотою в очі його гуркіт.
Нагадувала все про мою хибу
Маленька нитка із твоєї куртки.

І я не відав, що чинити далі:
Простити й жити, а чи просто вбитись…
Важка рука жорстокої печалі
Завадила мені будь-що робити.

Та я знайшов у собі сили і піднявся,
І хоч твій образ у очах застиг,
Ніколи більш не сумувати я поклявся
І крок твій такий болісний простив.

Навіяний видом дорожніх ліхтарів
Тепла темрява та трохи сонний спокій,
Ніжний вітер з сотнею вогнів,
А навколо клени невисокі
Шепчуть про лист втрачений мені.

Коло їх ліхтарик сумно плаче,
Ронить світло на незрушний сніг.
Терпляча нічка, піснею неначе,
Повільно складує сніжинки нам до ніг.

Бадьоро вітер кине свіжий подих.
Ці мерзлі дихання нам холод принесли…
І промайнуть в уяві епізоди,
Коли з тобою разом ми були.

Коли, до болю міцно обійнявшись,
Прощались під подібним ліхтарем.
Від щастя у думках у рай піднявшись
Та відчуваючи в душі приємний щем.

Очиці твої, сповнені коханням
Та трішки тугою сердечною налиті,
Дивились на менЕ палким зізнанням
У почуттях, що досі не убиті.

Розлука розлучає руки. І навіть якщо не на довгий час - душевні і сердечні муки чимдужче обнімають нас. Ці дні - бар'єри для долання. І навіть якщо тяжко так, що в грудях ніц немає крім зітхання, нас не піддіне відчай-гак. Ці дні розпалюють багаття. І навіть якщо сум пече, вже через мить відчуєш щастя, відчуєш тепле, рідне, любляче плече.

Читать дальше →