Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…

Видих сирої землі
Не заплітай, Душа, коси, не руш роси
І у кохання пронеси
Цей сон. Неважко…
Ну не складно ж, і проси,
Проси, що хочеш, мила Пташко.

Та вій цих схрещених торкнись
Й злети у вись. Відчуй бажання.
Ти пахнеш болем. Схаменись!..
Та покохай своє кохання –
Усміхнись.

Впади до мене. Я – твій світ.
Відчуй як дихає земля.
Благословиться хай політ
Й твоєї усмішки петля.
Хай тане лід.

І знов смакуємо вірша. І вкотре ніжиться душа.
Життя не варте ні гроша, а таке миле…
Знай, Пташа: тебе ці вірші полюбили.
В політ з тобою поспіша,
Ожили.

Усе по колу, світ лиш школа
І вже не вибратись ніколи
з чуттів.
Палке кохання з частим болем
У перемішку. Я ж хотів
Просто любити все навколо,
А полетів.

О, Птахо! Позбав хоча б цю вічність страху,
Щоб вибрався з неволі жаху. І втік.
Щоб смерті змаху
Я не цурався. Й вкотре з праху
Вставав натхненно з року в рік.
Хоч кров’ю стік, я все кохаю свою Птаху.

Ти пахнеш радістю, весна…
В обіймах щастя не мина
Й Ти не сумна. Я берегтиму
Ці очі від страждань, від ночі.
У світлі снів лиш Ти одна,
Ці теплі усмішки дівочі…
О, Чарівна!
Які ж пекучі твої очі.

Я лежу…по мені топчуться…я не зважаю…

Я літав…зовсім недавно літав…я був вільним…вільним!!!....я так довго чекав….

Я кленовий лист…і скоро я помру…я згнию…але я встиг пізнати щастя свободи…а зараз я просто чекаю….і слухаю…колискову матінки-Осені…

Я не один…я такий же як і всі…я багряно-кривава сльоза Осені…як мало я жив…скоро кінець….і все…ніби мене і не було….чому я народився?...щоб по мені топтались…ті, що колись милувались мною?...хм…ні!!…

Я народився для того, щоб літати…щоб зробити цей світ  яскравішим…сотні очей дивились на мене…на мою вроду і оригінальність…сотні холодних очей…що це?

Я піднімаюсь…якась дівчинка…взяла мене до рук… я бачив…як моїх братів і сестер…рвали…а…ні…вона…притиснула мене до серця…і швидко побігла…тихо схлипуючи… вона обережно протерла мене…від слідів чиїхось черевиків…і поклала мене в рамку…я відчуваю…щось змінилось…я помираю…але…водночас я не зникну!...я житиму тут…в цієї кароокої сумної дівчинки…в її очах.

 

*я житиму…вічно.*

Читать дальше →

Дощ

Зів’ялі квіти…шум дощу…тиша…лиш чутно як б’ється моє серце…куди я йду?.. навіщо?.. мені все одно…холодно…боляче…калюжі…в них небо…таке ж сіре…як і моє життя…люди…не хочу бачити…відчуження …питають дорогу…я не можу вимовити й слова…лише хитаю головою… перехід…нікого нема…йду туди…дощ все сильніший…вже не холодно…мокра сорочка тисне…важко дихати…гарячий дощ…холодні сльози…ще один день…так важко йти…навіщо я йду…кого шукаю…а я все чекаю…чекаю…ноги не слухаються…мокрий асфальт …дощ так нещадно б’є… за що?.. за що?.. закриваються очі…вже однаково…

 

*небо у калюжі*

Самотність –це чашка чаю,
випитого не до дна.
Це без слів я скучаю,
без тебе жить не змогла.
Самотність –це вічна втома,
це погляд у очі, але свої.
Це почуття не захисту вдома,
і нІкому розказати про мрії.
Самотність – це букет квітів,
Не подарований кимось, колись.
Це кількість прожитих митей,
Які просто йдуть у ввись
Самотність – це зранку кава,
Заварена на швидку руку.
Це просто німа вистава,
Це просто відсутність звуку.
Це голос постійно лиш свій,
Це вікна і темні штори.
Як важко, що ти не мій,
Не буде такого ніколи.
Самотність — це біла стіна,
а я на ній просто пляма,
Розмальовуйте свої стіни
Лиш в кольорові гами.

Мене так радує твоя увага…
Я знаю, що таке байдужість,
Не раз вкушав цей полиновий смак.
Я знаю її міць і дужість –
Не раз лицем ловив її кулак.

Я знаю, що таке самотність,
Вони подружки – це відомий факт.
Та із душею оця дружня скотність
Верне усім давно відомий акт.

Буває, що минає звичний день
І сонце в небі досить гарно сяє…
Та перша раптом створює мігрень,
А друга потім з сміхом добиває.

Не раз уже доводилось зтикатись
З нічим… Це темінь… Пустота.
Я б вже волів садистові дістатись,
Ніж ця байдужість катуватиме проста.

Уже ненавидіть мене, або кохайте,
Та не відводьте мертвий погляд вліво.
Думки якимось чином виражайте,
Без ваших посмішок я почуваюся паршиво.

Я тебе ніжно попрошу, кохана,
Не будь стіною, пригорни до себе,
Бо окриляє мене твоя ніжна шана,
Бо мрець я без кохання та без тебе.

Ти піди, я сьогодні сама посиджу, заспокоюсь, знайду вину…
А може не знАйду, а може я пІду, підУ погуляю в саду…
Цікаво подумати про життя, кохання, про тебе, про нас…
Так дивно живемо-ідемо, не можем знайти ми для себе час…
Ти йди, я посиджу, подумаю трохи, а може і так засну.
А як не засну — діястану я книжку, про мрію свою, про весну.
Занурюсь у неї і буду читати, читати, гортати листки,
І жадібно мрію у себе вбирати, трояндові пелюстки.
А як не читати то візьму гітару, давно вже за неї не бралась,
І пісню напишу про те як я мрії своїй нажаль не піддалась…
В кінці я подумаю добре над цим, і піду звільнюся з роботи,
І може тоді буде час щоб творити, щоб бути собою хоч трохи…