Я говорю сам з собою.
Тут, де схоже на невагомість.
Зароджується моя свідомість.
Я без скафандра, в руці пуповина.
Я — нова людина.

Мамо, дивись: розгерметизація!
Мамо, грабіжники лізуть до нас.
Мамо, чому ти мовчиш? Це ж я!
Невже я просто переплутав час…

Схаменись, рідненька. Навіщо ж??
Вакуум, дихати нічим. Вмираю.
Удари серця все рідшають…
Все-одно я тебе так кохаю!
… до раю…

Мамо, вони просто викинуть мене.
І я прийшов у цей твій сон,
щоб попередити: не треба!
Я крик з усіх вагітних лон.
Я свічка коло тріснутих ікон…

28.06.2009

Імла навколо. Вона — як ковдра.
В скляних її очицях я.
Асфальт в цукровій пудрі.

Замість асфальту — сніг.
а замість слів — вода.
Та ще й хлорована. Біда!

За несприятливих умов,
у затінку німих розмов,
вона шукала зниклу кров.

В час гніту й глуму йшла.
Підошви стерті до колін.
Не похитнувся дзвін.

Вона втече, як мить.
Пізніше заболить, як згадка.
Життя чомусь навчить.
А істина мовчить.
І місця більш немає їй.
Свідомість спить.

19.02.2008

Марево – забуті, нездійснені та нездійсненні мрії.
Біль – щось нудне на смак або гостре на дотик.
Крах – ти чогось прагнеш, карапкаєшся на вершину що є сил, і в одну долю секунди розумієш, що вже лежиш біля підніжжя гори.
Сором – клятий червоний колір! Ну, чому він – мій улюблений?
Страх – зелений колір світлофору у безвихідь, або червоний – на дорозі до успіху.
Пригнічення: надворі – майже «золота» осінь, а ти бачиш лише відсутність літнього тепла і похмуре небо, хоча, насправді, літо в самому розпалі: серпень.
Запаморочення – може виникнути коли ти, бродячи туди-сюди по кімнаті, не можеш знайти носову хустинку, яка лежить у твоїй же кишені.
Сірість – зникають навіть кольори світлофора.
Безликість – ти дивишся в дзеркало і бачиш на ньому лише брудні плями – відбитки пальців.
Одинокість – ти розумієш, що є багато тих, які прийдуть на День народження з цінними подарунками і цілою петицією привітань, але немає того, одного-єдиного, до кого ти змогла б піти будь-коли, і, сказавши лише одне слово, бути щасливою.
Втома – вдома.
Зрада – завтра.
Осіння депресія…
Дощ (сльози). Болото під ногами і щось подібне на душі. Гадаю, що заплуталася: не знаю чого хочу і чи хочу взагалі. Болить щодня в одному й тому ж місці, проте, щоразу по-іншому (чи таке можливо?). Буває, дивишся у вікно, і прагнеш зникнути кудись у безвість. Буває, хочеться щоб усі всюди і одразу забули про твоє існування (хоча, можливо, вони й зовсім не пам’ятають).
Хочеться їсти, але не для того, щоб втамувати голод чи підтримати життєдіяльність організму – а для того, щоб луснути, розлетітися на тисячі мікрочастинок, і, щоб ніхто і ніколи вже не зміг тебе зібрати докупи (хоча, ти напевно й не знаєш чи візьметься хтось за таку клопітку роботу).
Знайомі, друзі, вороги – всі стали схожими одне на одного (а, можливо, вони лише прикидалися: друзі – друзями, а вороги – ворогами, і насправді, друзі були істинними ворогами (яких потрібно боятися найбільше), а вороги – вірними друзями (адже саме у ворогові ти завжди можеш бути впевненим – він не зрадить ніколи)).
Свідомість втомилася й хоче трішки відпочити, взяти відпустку на ніч. Засинаю… Саме сон дає наснагу до життя і вказує вихід із темного і заплутаного лабіринту осінньої депресії…