Біла постільна білизна
На великому білому ліжку.
Якісь нейтральні картини
На стінах додають затишку.

На білім паласі плямами
Яскравий літній одяг.
Ранкову тишу тривожить
Шум моря, що поряд.

Біла чашка чорної кави
Парує на білім столі.
Відчуєш мій погляд (я знаю),
Від нього прокинешся ти.

Я на балконі, з кавою,
Не відвожу від ліжка погляд.
На якому під білою ковдрою,
Ти — абсолютно гола.

Сонце зазирає в кімнату
Із-за білої-білої штори.
Від мене сни відганяє
Запах ранкового моря…

Пульс самотнього спалаху
Розлилося кохання по сірій кімнаті,
Вмить розмило байдужість об чисту постіль,
Закувало обіймами плечі крилаті
Й за вікном залишило невпевнену біль.

Від пут одягу тебе повільно звільняю,
Ніжним подихом в щічку несу до зірок.
Зводить тіло твоє від тремтячого раю,
А за ним об’єктиву беззвучний курок.

Від пориву зім’ялось в руці простирадло
Та зайнялось раптово від наших кохань,
Порух пальчиків ніжних особи за кадром
Й знову спалах сліпучих взаємних зітхань.

Заплітаються в вічність блаженні судоми,
Розсипаються дотиком мрії і сни.
Відчуваєш терпку насолоду від втоми
Та вологу палких поцілунків весни.

І несуться зображення раю в нетлінність
Ми ж згораємо в ніжності нашій до тла…
До земного раптово стійка інфантильність
Й в одне злились спітнілі від жару тіла.

Укриваю цілунком твої мокрі ніжки,
Залишившись удвох з твоїм сном віч-на-віч.
І остання картинка – лиш світло усмішки
І той рай, що в душі розростався на ніч.

І була ніч, і був ранок. День зайвий
Беззвучна північ, тихі мертві зорі,
Незмірна воля, трав засланий килим.
І я в твоїй відкритості просторій
Вуста цілунком вкутую безсилим.

Ні холоду, ні смутку, ні тривоги
І не турбує часта досі злива.
Втомлене серце, усмішка і ноги,
Та поруч ти закохана й щаслива.

Я розчинився в тиші до краплини
І ти вся вітру віддалась покірно.
Він усе дихав ніжністю на спину
Та теплі груди пестив непомірно.

І ось ти ладна кинутись за вдихом
До темних хмар – забутих решток ночі.
Кінчає степ поволі вічність тиху
Й купа в блаженстві усмішку та очі.

Вже через мить ти обіймаєш трави,
Ховаєш сон за стиснені повіки,
Вкриваю тебе, Сонце золотаве…
Я поруч вітру дотиком навіки.

Сповза пітьма з знесиленого тіла
Та рештки ночі небо обійняли
Я вперше бачив, Доле, твої крила,
Коли удвох ми тишу покохали.

Припилені портрети ніжності
Вже поховала місто ніч під склепом
І вкрила тінню від могутніх крил.
Змінився рух закам’янілим степом
Із безліччю покинутих могил.

В’юнка безвихідь розрослась між нами,
Вплелась у висновки, надії, у взуття,
Чагарником ламалась під ногами,
Та з усіх сил трималась за життя.

Й ось на даху заслане покривало
Та легкий плед – весь наш обігрівач,
А ми всміхатися лиш більше стали,
Із містом поховали тугу й плач.

Хоч холод нас турбує знову й знову,
В щілини одягу залазить вітерець,
Пірнаєм ми в відкриту й щиру мову
Та у співзвучність стомлених сердець.

Заледве чуючи нелагідну погоду,
Пекучих дотиків все збільшуємо темп
Та п’ємо один-одного, як воду,
І щастя поруч з збудженням несем.

Сплітає нас так вишукано пристрасть,
Ми навіть ґавимо як холод відступив.
Тепла терпкого рученька притислась,
А вітру й слід у темряві простив.

Зліта пітьма від міста вже все вище
Та губиться в традиціях сторіччь…
У цім порожньому від горя кладовищі
Розлуку ми убили хоч на ніч.

Больно, безумно больно,
Сердце внутри сжимает…
И кажется что довольно
И никто уже не понимает.

Долго ночами плакать —
Подушку поить мечтами,
Месить дождевую слякоть —
Полы убивать следами…

Лечит вчерашняя пачка
И кофе в сонное утро.
Плюю на крутую тачку,
Чувствую себя глупо.

Бутылка глаза заливает
И тело съедает чувства,
Пустые сны воспевают
Былую силу искусства.

Лечит секс без эмоций,
Я вижу чужие руки…
В душе полоса коррекций-
От героина глюки.

Больное воображенье,
Гложет мой разум ночью.
Горькой в стакан, куренье,
Время не лечит точно…

Слиянье тел…экстаз витает…
Пронзает плоть «Нутро Любви»
И стон оргазма возбуждает…
Все глубже хочется войти.

Покрылась влагой «Щель с бутоном»…
«Цветок» раскинул «Лепестки»
И «жезл» пронзает с новой силой,
Ускорив темп простой Любви.

Но эта скорость не по нраву,
Ей мало – больше подавай
И на колени в позу стала
Раскрыв пред ним «Ворота в Рай».

«Пещера», нежная, тугая
Намокла «Влажностью Любви»
И языком он убирает
«Нектар», который был внутри.

Он Женский вкус познал прекрасный,
Касаясь «Сладкого Цветка»…
Необычайно это было…
ОРГАЗМ, ИСТОМА и ОНА.

Небрежно ласкай одеялом.
Губами мне сделай щекотно.
Секунда…минута…всё мало…
Мне ты только нужен – не кто-то!

Мне хочется встать на колени…
И дать…обещание взглядом.
Я жажду любви – проявленье…
И дерзко-горящего ада!

Закончить не смей! То, что начал…
Я с телом веду свои счеты!
И я не устала! А значит?!
Ты мне докажи…всё же кто ты…

Кривавим діамантом пахне цнота, Яку торкаються лиш раз в житті. Єдиний доторк,той секундний поштовх Стирає відлік жінки на нулі. Ти обраний, єдиний хто спромігся Порушити тендітні відчуття. Ті острах,стогін, біль, що здійнялися Єднали всі найліпші почуття. Торкання пальців, присмак губ, твій погляд, Єднання тіл, що стало як одне. Мовчання, стогін, дихання прискорив. І той безмежний перший дотик меж. Залишив розум,гаряче ночами. Спинився всесвіт на моїх очах. Тремтіння тіл, що керувало нами Іще не раз являлось мені в снах

Читать дальше →

Приливы и отливы,
а я у твоих ног.
Острой шпилькой давит
дорогой сапог.
Мысли шаловливы.
Радости порог.
Ты подходишь сзади.
Подведём итог.

Обнимаешь крепко,
вырваться нет сил.
Нету и желанья.
Говоришь, я мил?
Впереди ждёт трёпка.
Я предупредил.
Вкусно, как лазанья,
кисло, как кизил.

Поцарапал кожу.
Ты меня прости,
вкусная ты слишком,
можешь сбить с пути.
Это не похоже
на обычный стих.
Скромность здесь в излишке.
Ей пора уйти.

Я лежу, ты сверху.
Как там кругозор?
Видно звёздопады?
Видно пики гор?
Ты взлетаешь стерхом.
В небесах зазор.
Рвёшься как торнадо
влагою из пор.

Приливы и отливы.
Ты босиком — по мне.
Ах, розовая роза!
Я раскалён в огне.
И непоколебимы
как тот таежный снег,
все вычурные позы.
И ангельский побег.

Поди сюда!
Мне нужно прикосновение.
Я нахожусь ниже твоих колен.

Поди сюда!
Как ветра дуновение,
что сотрясает воздух между стен.

Ты — Солнце.
Возле тебя я загораю.
В конце я превращусь в дождь.

Ты — Солнце.
Песком сквозь пальцы высыпаюсь
и превращаюсь в экстазную дрожь.

Я целую тебя в губы.
На них никогда не было помады.
Так надо…