Смерть сірого дня
Міст. Від металу пронизливий холод,
Хлюпіт річки живої по вдихах,
Запорошений захід, розхристаний кволий.
Тільки вітер.
І тихо…

Ні машин, ні ріки, ні мовчання –
Все померкло, стуманилось, змилось.
Всі обмани, сліди від чекання
Вмить об воду сльозою розбились.

І розкутався холод, і вбила тривогу
Та розпечена щастям краплина
Я стіною зведусь над життєву дорогу,
Щоби кожна світилась хвилина…

…лиш сміхом.
І тихо…
Очі кольору трав відвернуть усі лиха
Я ж бо знав, що порвемо ми відстань
На клоччя. Й приїхав.

Ти вже й захід обняла своїми руками
І не висохне слід від сльози – не загине,
Та хлюпоче надія беззвучно під нами,
І розлука її
не зупинить.

Я горну все до себе твою незбагненність
І від сліз твого щастя вологі вже плечі,
Не лишу ні на мить і внесу в нескінченність,
Очі кольору трав
і усмішку малечі.

Тиха ніч. Сріблясті зорі. Серпень. Зірка покотилась вниз. Люди голі. Люди хворі. Обшарпані тополі долі поволі умирали кволі. Кривою стежкою піднімаюся вверх до темного лісу, щоб знайти там спогад. мої зіниці коле гілля наче серп. Ніч тамує подих і чарує погляд. Світає, півень горло рве. Криваво обрій мне шматок землі. Коли зірка засліплює мертву планету, я щось дивне бачу на кістлявім гіллі. Ангели співають. Вони мають на це право. Розривають плоть неба і будять ранок. О цій порі колись мій мудрий пращур з старою люлькою виходив на ганок. Освітлене гілля щось тихо шепоче. Свій погляд приборкую й далі несу. У краплі базальту прапрапрапрапрадіда взрів я червону сльозу. Ангели співають і заплутують крила у хмарах червоних, що хочуть втекти. Старих ангелів діти піднімають на вила. Кожен, хто прагне, має іти. Серед мертвих ангелів я один, давно до цього звик. В небі мов гріх, що виливсь із судин, зійшов мій радісний крик. Базальт. І спогад вернувся додому. ____________ 2004

Читать дальше →

Іду тихо… рвучко… поспіхом…
Навколо мене плаче природа, звільняється від льодяних брил, що їх поклала на груди Зима. Залишаю… Поспішаю залишити котрий проміжок свого життя, той проміжок, який мені вже не потрібний на даному етапі. Етапі змін, можливо, на краще. Скидаю шкірку, яка вже стала замалою…я виросла… Стаю оновленою, я б сказала, незнаною самій собі.
В шлунку кошеням скручується торт, недавно з’їдений мною…Мені солодко-солодко від торта і від оновлення! Аж до болю… Ай!!! Що це?! В мене щокою біжить потічок…такий, як і вулицею. Все тане…тане…тане…Невже і я теж?!