Крізь сірі дощі і калюжі
У місто безлике й байдуже
Крізь вранішні роси
Ввірвалася осінь,
Холодна і боса
Впліталася в коси,
Березам у коси,
із мене сміялася…
Досить.

Вже досить плекати надію,
Що я все забути зумію…
Сказати відверто
І серце роздерти,
Із пам’яті стерти,
Скоріше померти…
І в цій круговерті
Я знов розумію:
Навіщо?

Навіщо чекати на краще?
Молитися Богу? Нізащо!
Так тисне у скронях
Дощем на долоні
І по підвіконню
Сльозами агоній
Прокляте безсоння…
Я знову в погоні
За чимось.

І ніби в останню хвилину,
Проносяться перед очима,
Мов кадри із драми,
Роки за роками,
Що стежать за нами,
Хапають руками
Й чужими шляхами
Кидають, як мотлох,
Вбивають….

А місто мене не помітить.
Таких, як я – безліч у світі…
Лиш небо ридало,
просило, благало,
до себе так звало,
так важко зітхало….
а я ж і не знала,
що просто вмирало
кохання.

(світлій пам«яті Антона Ніконенка)

І затремтіли руки матері…
як дощ на вікнах.
Затріпотіли дні сльозами —
так повільно…

Опало листя серед літа —
погоріло.
Це материнські сльози
крапали на сина тіло…

Пройдисвіт-протяг порожньо
блукав в кімнаті,
шукав кого б в цих стінах
міцно обняти.

Запахло жовтим воском —
погасла свічка.
Життя стомилось, на чолі
печальна стрічка.

Дзвін, дзвін
У серці б'ється
Дзвін, він
до нас озветься.

Дзвін, дзвін
у серці б'ється.
Дзвін, він
він голосно озветься

Коли полином вибух пролунав так гірко —
На небі ангел засвітив наднову зірку.

…Брехатимеш знову йому про те, що кошмар наснився.
Подушка слізьми намочена – хоч викручуй.
Твій ангел боротись за сон вже давно втомився.
Образа на зраду щоночі – як змій гримучий…

…І знову сміятися будеш від того, що в сні злякалася.
Про те, що брехати – не гарно – давно забула.
Хотів кардинальних змін – ти за ніч мінялася.
Ридало знецінене серце, а ти просто його не чула…

…Грайливо йому посміхалася, ніби й нічого не бачила.
Душа навпіл краялась від одного брехливого погляду.
Всі провини й гріхи готова була пробачити.
Доглядала за ним, хоч самій так хотілось догляду…

…Поступившись йому в грі один на один – зламалася.
Так хотілося бути в його житті єдиною.
За останню найтоншу нитку весь час трималася.
Годував її то суничним морозивом, то провиною…

…Замість нього щоночі мокра від сліз подушка.
До безтями боялася лиш одного – втрати.
Шепотів тихо змучений ангел вві сні на вушко
Дивну казку про те, що не слід частих зрад прощати…

***
В мені маленька дівчинка зітхає.
Чому? Я в неї запитаю.
Або заслухаюсь…
Мої серпневі сльози.

На довгих віях крапельки печалі, Солоний присмак зради на вустах. Я загубила золоті скрижалі Твоєї правди у чужих думках. Кричало небо гордими громами, Ридало найпекучішим з дощів. А чорна кішка бігла поміж нами. Вітер від люті, наче змій, шипів. Хвилинна вічність щастя загубилась Десь між словами «вибач» і «прости». Із найдорожчого я втратою змирилась. Не відновити спалені мости. Плаче вікно, плаче душа і небо… Голосить ніч падіннями зірок… Десь глибоко я знаю, що так треба… Життя – це також час для помилок.

Читать дальше →

Темне небо. Майже непомітні зорі,
Певно заховались від дощу.
Ти сидиш одна на підвіконні,
Споглядаєш райдужну грозу.

Ти зовсім не та, ти змінилась,
І залишилась одна.
І плаче не тільки небо,
Плаче і твоя душа.

Скільки в ній спалахів болю,
Відчаю і почуттів.
З очей ллються сльози,
Як краплі дощу на склі.

Ти їх не можеш спинити,
Та в цьому немає потреби.
Ти сидиш в самоті сьогодні,
Дивишся в мокре небо.

В тобі зараз порожньо й пусто,
Немає жодних емоцій.
Ти дивишся в темний простір,
Шукаючи відповідь просту.

І знову спалахи неба
Вертають тебе до життя.
Тепер вже небесні сльози
Підсилюють відчуття.

Тиха й порожня кімната
Відтворює холод твій.
Горнятко гарячої кави
Оживляє на протидій.

Повільно відчиняються двері,
Зазирає маленьке створіння.
Це улюблена чорна кішка
На кумедне ім’я Гриня.

Вона підходить до тебе,
Зазирає із темряви в очі,
Певно хоче спитати,
Що сталось цієї ночі.

А ти її відчуваєш,
Її теплий, приємний подих.
І одразу сум покидає,
Коли робиш до неї дотик.

Гриня – найрідніше створіння
Для тебе саме в цей час.
І ти тільки зараз збагнула,
Що кішки обожнюють нас.

Їх достатньо лише обійняти,
Доторкнутись своїм теплом.
І почути у відповідь пісню
Їх мрійливим голосом.

Ти береш її на руки,
Ви лягаєте у ліжко.
За вікном все ще крапає дощ,
А ви засинаєте з кішкою.

© Міра Славна (11.10.09)