Підвіконня заляпали сльози. Я знову безсила.
І мовчить телефон. Я сьогодні тебе не почую.
Ніч заклякла і склала у відчаї крила…
Просто дай мені руку. Її я крізь простір відчую.

Ти прийди хоч у сон, хоч на мить доторкнися до мене,
Залишивши на ранок самотню й нестямно щасливу…
Тільки серце, мов грім, калатає нестримно-шалено
І на кутиках уст твоє їм’я горить несміливо…

Пробіжи, наче струм, по моєму безсилому тілу,
Заблукай в небутті безнадійно заплутаних вій…
Не питай, не проси… Я сама так давно вже хотіла…
І жила у полоні святих і наївних надій.

Боже, я ж і клітини твоєї у біса не варта!
Я і миті з тобою не смію просити у неба…
Я хворію тобою. І байдуже що буде завтра.
Просто дай мені руку. І більше нічого не треба…

Крізь сірі дощі і калюжі
У місто безлике й байдуже
Крізь вранішні роси
Ввірвалася осінь,
Холодна і боса
Впліталася в коси,
Березам у коси,
із мене сміялася…
Досить.

Вже досить плекати надію,
Що я все забути зумію…
Сказати відверто
І серце роздерти,
Із пам’яті стерти,
Скоріше померти…
І в цій круговерті
Я знов розумію:
Навіщо?

Навіщо чекати на краще?
Молитися Богу? Нізащо!
Так тисне у скронях
Дощем на долоні
І по підвіконню
Сльозами агоній
Прокляте безсоння…
Я знову в погоні
За чимось.

І ніби в останню хвилину,
Проносяться перед очима,
Мов кадри із драми,
Роки за роками,
Що стежать за нами,
Хапають руками
Й чужими шляхами
Кидають, як мотлох,
Вбивають….

А місто мене не помітить.
Таких, як я – безліч у світі…
Лиш небо ридало,
просило, благало,
до себе так звало,
так важко зітхало….
а я ж і не знала,
що просто вмирало
кохання.

[мовчання]
І знову ранок. Було світло й гарно.
Тендітна усмішка троянди за вікном…
І хоч надіятись на щось було вже марно,
Ще так хотів, щоб все це було сном

Залагодив всі справи кількома дзвінками,
Гасає день у звичній метушні
Підходжу, як звичайно, я до мами
Та помічаю її погляди сумні.

Не встигла вона вимовить ні слова
Я вже все знав з вологості очей,
На якусь мить утратив я дар мови,
Мов скелю прив’язали до плечей.

Вибіг на вулицю та кинувсь до собаки,
Застав уже лиш нерухоме тіло.
Життя у вирій ринули ознаки
І очі десь у далечінь гляділи.

Уже не буде кому радісно стрічати,
Уже не буде більше тих ласкавих вух.
Ніхто не вмів так щиро всіх кохати,
Ніхто не радував усім так зір і слух.

Зникло життя, хоч буде безліч нових…
А спогад теплий не втече, не зможе.
Тендітний, щирий сповнений любові.
Подаруй сил це витерпіти, Боже!

 Я...

Цікаво…чи бачив я щасливих людей…

Втекти від реальності не можливо…опійним дим вивітриться… «зелена фея» покине…ілюзії чи фантазії…приречені на смерть…вони розіб’ються об жорстоку реальність…

Свої мрії…залиш собі…бо це єдине, що з тобою ніхто не розділить…

Повільні кроки по калюжам…брудні люди…не лише зовні…в душі…вони наскрізь чорні…як вода в цих калюжах…в калюжах відбивається блакитне небо…така ж краси людей…лише віддзеркалення справжньої краси…яку вони вкрали…або уподібнили…кожен з них пишається собою…своєю нікчемною красою чи лицемірною добротою…але це звичайне позерство…я сиджу на підлозі і бачу більше ніж всі вони стоячи один в одного на плечах…достатньо лише збити з ніг найнищу ланку…і…нічого не зміниться…всі далі і далі будуть лізти один одному на шиї і голови…а ти будеш чути «брат…допоможи…брат»…а завтра брат зверне тобі шию…випадково чи намірено…

Я можу лише дивитись…я не хочу брати в цьому участь…сумно…місце біля мене завжди готове для того, хто хоче бути інакшим…хто хоче бути окремим…але всі хочуть брати участь…у «піраміді» намагаючись вилізти хоча б комусь на голову…

Спокій…в мене нема життя…я просто дивлюсь на те…як хтось живе…

Я втратив себе…де моє его…де моя душа?

Я сиджу і чекаю…

Чекаю тебе.

 

Лотлоріен

 

Ніжний ліс…Лотлоріен…тихо-тихо віє вітер…і хоч здається, що жоден листочок не колихнувся…кожен з них здригнувся в середині…бо ж вітер – це зміни…або нагадування…про щось минуле…чи про те…чому ніколи не судилось бути…музика…музика ельфів…музика смутку…ліс…він чекає свого часу…бо ж не звичайний він…із золотаво-срібним листям…яке обсиплеться лише тоді…коли прийде кінець…кінець всьому…ліс помре, щоб більше ніколи не відродиться. А поки…він стоїть…а листки…згадують…мріють…і тихенько дзвенять…а хтось ледь чутно прихилившись до дерев слухає…мелодію смутку.

*О, Лотлоріен…прекрасний краю…світла, смутку і надії…де знайти тебе?*

 

 

«Шматок хліба з водою, аби, серце, з тобою»
Знов рождається день, прокидається сонце,
Та рум'яно і сонно ще ніжиться в хмарах.
Сиплють пташечки пісеньку в моє віконце
Й розквітає проміння в того співу чарах.

Ледве видний туман, рідний запах полину,
Шелест яблуньки тихий, холодна роса,
Свіжий вітер цілує з любов'ю калину,
Та для мене це зараз не мила краса.

Бо без твого серденька, кількох теплих слів
Мої мрії рясні оповиті журбою.
Я віддав би те сонце, красу тих полів,
Я і очі б віддав, лиш би бути з тобою.

Світ сіріє без тебе, темнішає світло,
Сильні ноги не держать на твердій землі,
Страху очі на мене так дивляться підло,
Щирі сни тихо сплять в чорно-білій імлі.

Не потрібно мені, ані слави, ні влади,
Тільки щастя твоє й ніжні теплі цілунки,
Бо гіркими здаються солодкі принади…
Без твоїх оченяток гидкі й подарунки.

Хоч на мить би торкнутися до твоїх щічок,
То розквітнуло б зорями сенєє небо…
Повернулась любов би до лісу та річок
І та радість, в якій відчуваю потребу

Самотність –це чашка чаю,
випитого не до дна.
Це без слів я скучаю,
без тебе жить не змогла.
Самотність –це вічна втома,
це погляд у очі, але свої.
Це почуття не захисту вдома,
і нІкому розказати про мрії.
Самотність – це букет квітів,
Не подарований кимось, колись.
Це кількість прожитих митей,
Які просто йдуть у ввись
Самотність – це зранку кава,
Заварена на швидку руку.
Це просто німа вистава,
Це просто відсутність звуку.
Це голос постійно лиш свій,
Це вікна і темні штори.
Як важко, що ти не мій,
Не буде такого ніколи.
Самотність — це біла стіна,
а я на ній просто пляма,
Розмальовуйте свої стіни
Лиш в кольорові гами.

Спрагле бажання його відсутності
Весна. Я так її чекаю,
Лічу хвилини й довгі дні.
В цю зиму надто вже страждаю
І важко на душі мені.

Ця повелителька морозу
Накрила мрію снігом білим.
Та, творячи із долі прозу,
Здається пеклом пустотілим.

Така ж самотність, мертва тиша…
Вона до болю серце тисне,
Мій організм вже ледве дише,
Йому не вистачає кисню.

Цей кисень – ти, без тебе гину.
День плине, наче два сторіччя.
І вітер аж ніяк не в спину,
А сипле снігом у обличчя.

Він хоче мене поховати,
Вважає, що мій час настав,
Надію в мене відібрати,
Яку так довго я плекав.

Та я не здамся його силі,
Боротимусь, як навіжений,
Бо оченята твої милі
Чекають з вірою на мене.

Попри всю креативність, ліхтарик залишався серйозним…
Вже звечоріло й пробудивсь ліхтарик,
Розлився світлом на німий бетон.
Сховався місяць у якийсь футлярик
І лиш ліхтарик плакав на перон.

Вже й дощик поруч легко моросив
І сірий котик заховавсь під кущик
А я стояв і ніченьку просив,
Щоб був брехнею цей дзвінок клятущий.

Хоч ти ще в п’ять сказала: «Не приїду»,
Я все не вірив і чекав на диво.
Від потягів не залишилось й сліду,
А я повторював щомиті: «Все можливо»…

Побіг вже й дощик, і не попрощавшись.
Лише ліхтарик вірно вахтував.
Пустий перон, в напівпітьму сховавшись,
Нічого вже давно не віщував.

Я сумував за милим голосочком,
За дотиком, ніжнішим за любов,
За найщиріших почуттів струмочком
Та за цілунком, що спиняє кров…

Минула ніч і почало світати,
Повзли промінчики в ранковій метушні.
Ліхтарик вирішив: пора йти спати…
Й залишив тільки спогади сумні.

Підвівсь я тихо та побрів додому,
Лишив старіти стіни прохолодні,
Через думки давно забув про втому,
Я знав, що будеш ти… Хай не сьогодні.