Сніг іде і сніг спадає.
Та ніде уже мене немає.
Я залишилась одна,
Хоч без тебе вже мене нема…
Я не та, я вже не та.
Не шукай мене — усе дарма!
Я пішла з твого життя.
Свідок мій цей сніг, оця зима…

Спрагле бажання його відсутності
Весна. Я так її чекаю,
Лічу хвилини й довгі дні.
В цю зиму надто вже страждаю
І важко на душі мені.

Ця повелителька морозу
Накрила мрію снігом білим.
Та, творячи із долі прозу,
Здається пеклом пустотілим.

Така ж самотність, мертва тиша…
Вона до болю серце тисне,
Мій організм вже ледве дише,
Йому не вистачає кисню.

Цей кисень – ти, без тебе гину.
День плине, наче два сторіччя.
І вітер аж ніяк не в спину,
А сипле снігом у обличчя.

Він хоче мене поховати,
Вважає, що мій час настав,
Надію в мене відібрати,
Яку так довго я плекав.

Та я не здамся його силі,
Боротимусь, як навіжений,
Бо оченята твої милі
Чекають з вірою на мене.

Ясного січневого ранку…
Молоді гілочки маленької ялинки
Під срібним льодом прихисток знайшли.
Вони тендітні, як біленькі ці сніжинки,
Що з неба світлого, мов янголи прийшли.

Вони хотіли світ зробить чистішим
Й на землю килим білий постелили.
І світ хоч ззовні, але посвітлішав –
Весь бруд вони коханнячком покрили.

І сніжний пил виблискував на сонці,
І дах наставив зуби, мов вампір.
Й краплинки-зірочки ці на моїм віконці
Погляд засліплюючи, радували зір.

І кришталеві яблуньки в садочку,
Неначе пухом, білим снігом обросли.
І чорний кіт на сніжному горбочку
Все ніжився від сонця похвали.

Ну а каштани з миловидною корою
Весни темно-зеленого відтінку
Шанобливо віталися зі мною,
Й бурульки сяяли навперемінку.

А також це світло-блакитне небо…
Сидів би так та вічність милувався б,
Забув б навіки всі скупі потреби
І все життя з цією казкою зостався б.

Перша сніжинка у душу впала,
Швидко вона розтала у серці,
Перша сніжинка стільки блукала,
Але щастя знайшла лише у смерті.

Серце на мить зупинилось,
Біль на хвилину пройшла,
Пустота в мені залишилась,
Знову зима прийшла…

Перша сніжинка кружляла по колу,
Радість життя вона не відчувала,
Перша сніжинка не бачить навколо,
Те з чим вона ще не попрощалась.

Дихання знову завмерло,
Пульс на секунду пропав,
Все в мені уже мертве,
Я вже так довго не спав.

А за вікном знову хурделиця,
Сонця немає, сніг стелиться.
А за вікном знову морози,
Приносять усім холоду дозу,
А за вікном знову іній,
І небо давно вже не синє,
А за вікном знову зима,
І це лише початок кінця.

P.S. Останні два рядка писались під впливом емоцій, тому можуть не вписуватись в загальну картину(

Я відкрию твій альбом
Кожну продивлюсь сторінку
І у фото я любому
Буду бачить мрію жінку
Тут весела – там сумна
Тут беззахисна – смілива
Якщо чесно — я не знав
Що зіграти так можливо

ПРИСПІВ:

Вірте — не вірте, так справді буває
Фотомоделі відпочивають
Знаю – не знаю, відповідь хто ти
Я прочитаю на кожному фото
Кожна усмІшка, кожна сльозинка
Кожен твій погляд наче родзинка
Знову альбом я твій відкриваю
Вірте — не вірте, так справді буває

Ось на фото ти розпусна
Ось на фото ти невинна
Тут від сміху ледь не луснеш
Наче кішка вигнеш спинку
Тут холодна наче сніг
Тут мов сонце ти гаряча
Як же хочеться мені
Наяву тебе побачить

ПРИПІВ

Початки божевілля
Формально, осінь ще із нами,
Не повернулася додому
А вже зима не за горами
Чергову творить ідіому…

Та снігу байдуже, напевно,
Він собі тихо тут мандрує
Й свої пориви нам душевно
І так відверто демонструє.

Ось скине він ентузіазму
Й побачу через сніг я тебе.
Крізь твою постать невиразну
Пошлю я усмішку до неба.

Завмру, милуючись тобою,
Як тане сніг в твоїм волоссі,
Як вітер з тихою журбою
Його торкає в безголоссі.

І побіжу чимдуж туди я,
Та не знайду тебе вже там…
Лише банальна безнадія
Із тисячею білих плям.

Невже це все було видінням?!
Фантазій божевільних грою?..
Сумую за твоїм промінням…
Й дурію від розлук з тобою!

У тьмяному світлі свічок,
серед своєї кімнати,
вона розчесавши волосся
готова була чаклувати.

Готова була відкривати
у світ дивний двері скрипучі.
Тихенько тихенько співали
щось губи її жагучі.

І вітер зірвав довгу тишу,
але свічки загасити не зміг.
Кружляючи, на піску вишив
орнаментом Сонце, орнаментом сніг.

У тьмяному світлі свічок,
серед своєї кімнати,
вона зрозуміла, що годі
більше тепер чаклувати.

Рум'янцем укрилась вишневим,
вплела у косу довгу стрічку,
вийшла під небом серпневим
і кинулась з берега в річку.

І вітер зірвав довгу тишу,
але свічки загасити не зміг.
Кружляючи, на піску вишив
орнаментом Сонце, орнаментом сніг.