[мовчання]
І знову ранок. Було світло й гарно.
Тендітна усмішка троянди за вікном…
І хоч надіятись на щось було вже марно,
Ще так хотів, щоб все це було сном

Залагодив всі справи кількома дзвінками,
Гасає день у звичній метушні
Підходжу, як звичайно, я до мами
Та помічаю її погляди сумні.

Не встигла вона вимовить ні слова
Я вже все знав з вологості очей,
На якусь мить утратив я дар мови,
Мов скелю прив’язали до плечей.

Вибіг на вулицю та кинувсь до собаки,
Застав уже лиш нерухоме тіло.
Життя у вирій ринули ознаки
І очі десь у далечінь гляділи.

Уже не буде кому радісно стрічати,
Уже не буде більше тих ласкавих вух.
Ніхто не вмів так щиро всіх кохати,
Ніхто не радував усім так зір і слух.

Зникло життя, хоч буде безліч нових…
А спогад теплий не втече, не зможе.
Тендітний, щирий сповнений любові.
Подаруй сил це витерпіти, Боже!

Просто опис…
Тиха ніч. М’які сірі сутінки і дощ. Кращий друг вітру. Та сьогодні, мабуть, другий побіг десь у справах, лишивши свого побратима на одинці з ніченькою…

Дощ спокійний. За відсутності того збурювача повітря він не показує своїх емоцій. Просто відпочиває, схиливши голову на груди ночі та вигадуючи нові забавки.

Недалечко від них, розтинаючи темряву, самотньо думав ліхтарик. У симбіозі з цим мрійником дощ виглядає, мов промінчик, що торкнувшись землі, розсипався на безліч дрібненьких частинок, які хтось чарівною музикою підняв у повітря та змусив невпинно танцювати… Цілу ніч… вони то кружляють десь на рівні очей, то опускаються назад. Важко відірвати від цього погляд…

Напевно старий пес-волоцюга був такої ж думки. Бідолашний не знайшов собі іншого притулку, як під шматком жесті, кимсь спертим до мрійливого світлостворювача. Ніс у собаки періодично вивергав клубочки теплого повітря, а шерсть ще до приходу сюди згуртувалась в гарнізони, роблячи песика схожим на дикобраза…

Він усвідомлює, що не один… Що з ним ніч, доля і цей дощик, який не надто приємний у грудні. Багато, хто його кинув… Навіть сірий бетон «не демонструє відвертого бажання його зігріти»… Одна лиш подруга вік йому не зраджує. Це віра. Віра у відсутність самотності, віра у щастя, віра в усмішки оточуючих, хай зайнятих власними турботами, хай не звертаючих на бідолаху ні маленької крапельки уваги, але щасливих. Він навчився живитись цією радістю, наповнювати нею артерії та душу і тому прожив трішки довше за своїх братів…

Дощик дочекався друга та помандрував далі, залишивши тільки настирливі капання зі стріх у пам'ять про себе. Ніч теж передала вахту ранку та пішла на заслужений відпочинок. А песик усе ще відпочивав, пригорнувши до себе віру та невпинно вивергаючи чорним носом клубочки теплого повітря…

Твоё движение повторяется. Может, ты стоишь на месте? Я думаю, ты стоишь того, чтобы идти. Твоё движение в тупике. Или это отработка? Ты хочешь завести новую привычку? Тогда вопрос — зачем? Твой лоб красный. Точка чуть выше пупка также краснеет, как и плечи.
Твоё движение ложно! Это движение — ошейник. Но подумай, ведь даже ни одна собака добровольно в ошейник не лезет.

Он смотрит вслед своему хозяину.
Он знает, что должен остаться.
У него появляется слеза
и он дарит её сухой земле.

Он верный и храбрый,
но устал, уже старый.
И пока хозяин не видит,
пёс уходит.

Он с болью разворачивается
и как старый солдат уверенно шагает прочь.
Я бы хотел ему помочь,
но из старости не возвращаются.

Гордо подняв голову
он идёт знакомой тропой в последний раз.
Покорно ложится в высокой траве
и навсегда закрывает глаза.

Хозяин найдёт свою собаку,
когда промочит ноги солёной водой.