Квіти роблять живими люди,
якщо знають, звісно, як робить.
І вмертвляють когось словами,
точно знають – так можна вбить.
Сонце роблять яскравим люди,
якщо посміхаються тобІ вслід,
Неважливо, що дощ навкруги,
якщо хочеш, з води стане лід.
Зрозумілими слова роблять люди,
і осудять вони ними не раз.
Та готовим треба бути і всюди,
знать коли треба сказати: фас!
Ось воно, не боги ми, а люди,
але як підкоряємо мить.
Треба знати лиш як і для чого,
Розбудіть свою совість, що спить.

До крику швидко обірвавсь дзвінок…
Болять дроти у кинутої трубки,
Ловлю вогонь із топленої грубки.
І нерви тиснуть тихо на курок.

Надворі дощ, і в душу лізе дощ,
Звиває шию сизою гадюкою
Клубок із горла вилітає з мукою!

Стою серед сумління тихих площ…

І страшно і боляче б ‘ють слова в душу. І страшно і боляче дивитись у очі тим, кого ти зрадив мовляючи: «Це ж не я, ну правда… не я». Не хотіла я тебе ображати, не хотіла принижувати чиюсь гідність, чуєш, я не хотіла! Але, Геть! Геть від мене. Не треба дарунків. Йди. Забирайся. Втікай. – монолог совісті.
Мені боляче. Мене так часто розбивають а потім, наївні, думають, що мене можна склеїти. мною клянуться, присягають, мною живуть і бачать реальність, мною дихають. І ще, вважають, що мною можна гратись, як же це так? Вважають, що я так собі далі буду жити, якщо частинку мене вбити, але ж ні! Ну як це? Все ж, без частинки мене і не буде… Я хочу лише одного – розуміння і бажання мене зберегти — монолог серця.
Мені байдуже, але я повинен помститися. Байдуже на совість. На душу… На всіх! Тільки б вигадати спосіб. А що якщо? Ні..А якби ?- Ні… все ж не логічно. У мене все повинно бути логічно і чітко. Бо я –розум.
Логічно було б закінчити душею, проте… Вона існує для того, щоб кожен розгадав душу того, кого любить сам. Прості істини, чи не так? Ніхто не слухає совість, всім байдуже на чиєсь серце аби собі добре. Я ж, не кажу, що я не така. Така, а шкода…Тому хотіла б побажати вам аби ваше серце ніколи не розбивали, завжди приймайте до уваги вашу совість, а логіка у коханні повинна бути просто відсутньою. Розгадуйте душі один одного!

Для когось вперта й щира
Для інших незвично добра
Вона – та, що любила
Така гірка й солодка.
Нестримна і вкрай спекотна
Холодна, а серце тліє
Не зовсім вона ще вмерла
Десь трошки вона жевріє
Самотня й недалекоглядна
Така, що любить спати
Досвітня, а завтра вранці
Покаже, що може мати
Покаже, що вона єдина
Що може думки читати
Що краще від неї в світі
Немає кого й назвати
Не гордість все це, не бійся
Я лиш у думках буваю
Коли почуєш мене- не злися
Я тобі лиш допомагаю
І якби була я лишня
і якби ти мене закрила
Я все одно в тобі буду
Хоч часом бува не мила
Я совість твоя, ти чуєш?
Вже ні, ну я знала точно
Ти зараз вже там малюєш
А я в тобі все ж довічно!