То дощ легесенький пройде,
То просто хмари вкриють небо,
То сніг на плечі упаде,
Я все-одно чекаю тебе.

Чекаю на твій теплий дотик,
На ніжність твОю нескінченну.
Для мене то, немов наркотик-
Відчуть цю посмішку блаженну.

Отак й живу, живу тобою.
Ти — сонце, я ж — простий барвінок,
Іду пліч-о-пліч з боротьбою
Шляхом життя супроти стінок.

Супроти бур'янів колючих,
Котрі псують мою свідомість.
Супроти ран страшних болючих,
Що посмішці прийдуть натомість.

Завзяття маю марафонця
І не лякаюсь вітру й пилу.
Твоє слівце — промінчик сонця
Щораз дарує мені силу.

Завдяки йому я дишу,
Цвіту та весну прославляю.
Щораз зустрітися спішу —
Не звожу погляд з небокраю.

Я відкрию твій альбом
Кожну продивлюсь сторінку
І у фото я любому
Буду бачить мрію жінку
Тут весела – там сумна
Тут беззахисна – смілива
Якщо чесно — я не знав
Що зіграти так можливо

ПРИСПІВ:

Вірте — не вірте, так справді буває
Фотомоделі відпочивають
Знаю – не знаю, відповідь хто ти
Я прочитаю на кожному фото
Кожна усмІшка, кожна сльозинка
Кожен твій погляд наче родзинка
Знову альбом я твій відкриваю
Вірте — не вірте, так справді буває

Ось на фото ти розпусна
Ось на фото ти невинна
Тут від сміху ледь не луснеш
Наче кішка вигнеш спинку
Тут холодна наче сніг
Тут мов сонце ти гаряча
Як же хочеться мені
Наяву тебе побачить

ПРИПІВ

Якби я дощем міг стати…
Я б крапав на твОє обличчя
Я б міг по вустам стікати
До них доторкатися ближче
Стікав би по шиї на плечі
Краплинкою збіг би на груди
І кожен мій дотик найлегший
Тобі насолодою був би

Якби я міг вітром бути
Ти стала б моєю подружкой
Я міг би тобі подути
Подихом теплим за вушко
Тобі розтріпати волосся
Злетіти разом на мить
Так ніжно щоби здалося
Що одне ціле ми

Якби я став сонцем ясним
То міг би тепло дарувати
Про те яка ти прекрасна
Усім на землі заспівати
Якби я міг стати стежиною
І вірну вказати дорогу
Ти стала б моєю дружиною
А я був би вдячний Богу

У тьмяному світлі свічок,
серед своєї кімнати,
вона розчесавши волосся
готова була чаклувати.

Готова була відкривати
у світ дивний двері скрипучі.
Тихенько тихенько співали
щось губи її жагучі.

І вітер зірвав довгу тишу,
але свічки загасити не зміг.
Кружляючи, на піску вишив
орнаментом Сонце, орнаментом сніг.

У тьмяному світлі свічок,
серед своєї кімнати,
вона зрозуміла, що годі
більше тепер чаклувати.

Рум'янцем укрилась вишневим,
вплела у косу довгу стрічку,
вийшла під небом серпневим
і кинулась з берега в річку.

І вітер зірвав довгу тишу,
але свічки загасити не зміг.
Кружляючи, на піску вишив
орнаментом Сонце, орнаментом сніг.