Лист перший

Доброго дня, любі таточку!
Ви, може, мене і не знаєте, бо я була ще дуже маленькою, коли Ви пішли… Але я ваша донька. Люда.
Мені вже шість років, але до школи я не піду. Війна. І мама мені сказала, що Ви на фронті.
Ось я і пишу Вам на фронт. Мама про це не здогадується, бо вона обов’язково б розсердилася. Вона завжди свариться, коли я про Вас запитую. Говорить: «Не пхай свого носа до чужого проса», і її обличчя робиться суворим-суворим, а губи стають, як ниточка.
На жаль, я майже не пам’ятаю Вас, тату. Але… Здається, мені снилися ваші очі. У мене такі ж, сіро-голубі. Я про це добре знаю, бо мама іноді бідкається сусідці тітці Валі, що я дуже на Вас схожа.
Усе, тату. Закінчую. Ви, мабуть, дуже зайняті.
1941 рік
Лист другий

Любий тату!
Надворі грудень. Зима така холодна! Ми живемо у великому дерев’яному бараці, котрий світиться дірками. Вітер постійно задуває свічку, при світлі якої я зараз пишу. Так холодно… Я все намагаюся сховати свої босі ноги у довгу сорочку.
У мами запалі очі і зблідле обличчя. Вони з тіткою Валею сидять із білими, як сметана, обличчями і постійно приказують, що ці кляті німці, фашисти, вже в Донецьку! І ще мама каже, що вони швидко доберуться і до Горлівки. Мені страшно, тату!.. Але заспокоює думка, що Ви на війні захищаєте нас із мамою, сестричками і братиком.
Знаєте, тату, нам так важко жити! Мама ходить у село міняти одяг на хліб, картоплю та інші продукти. Бо з війною прийшов голод, і їсти немає чого.
Мама вирішила забрати нас у Михайлівку до бабусі та інших родичів. Так, тату, ми тікаємо з Горлівки.
Мама сподівається, що бабуся допоможе нам врятуватися від голоду. Подивимося, що з того буде. Але мені страшно тату, дуже страшно…

Лист третій

Доброго вечора, таточку!
Сусіди по бараку змайстрували невелику бричку з фургончиком із фанери. Мама посадила нас, чотирьох дітей, у цю бричку, «впряглася», як кінь, і потягла в Михайлівку.
Із Горлівки ми вийшли 30 березня 1942 року, тому я так довго Вам не писала. Бо ми були в дорозі. А донецька земля вже окупована німецькими військами.
Поки ми йшли в Михайлівку, маму тричі ставили до стіни на розстріл, бо вона дуже схожа на єврейку: чорноока і кучерява. Але кожного разу після огляду німецьким лікарем її відпускали.
Коли мама сунула воза через річку, лід під її ногами тріснув. Я зблідла від жаху: мама зникла під кригою. Я не могла знайти собі місця від страху, який охопив мене, і почала кричала. На мій крик прибігли люди. Щастя, що вони врятували маму: кинули їй довгу палицю. Ті ж люди прихистили нас на ніч.
Хата у них тепла, затишна, не така, як наш барак.
Нам дали повечеряти, за що мама розрахувалася деяким нашим одягом.
Ось і все, закінчую писати. На добраніч.

Лист четвертий

Любий мій тату!
Уявляєте, німецькі поліцаї не дозволяють біженцям йти по дорозі, лише по узбіччю і то якнайдалі.
Одного разу, коли авіація Радянської армії бомбила німецькі танки, які рухалися по дорозі, нашу бричку перекинуло вибуховою хвилею.
Було так страшно! Люди кричали, бігали, хапали своїх дітей і тікали, хто куди. Нас відкинуло далі за всіх. І знову нас врятували люди. Мамі довелося піти до найближчого будинку і попросити відремонтувати нашу бричку. У тому будинку був чоловік, він погодився взятися за роботу. За це мама віддала дороге пальто, яке було на ній. Натомість, чоловік дав якогось кожуха і трохи хліба.
Знаєте, тату, ми так боїмося, що нас уб’ють, що ми помремо з голоду, що нас розстріляють або поженуть у Німеччину. Страшно. Але треба жити.


Читать дальше →