Я досі дихаю отими небосхилами
Осіннім небом,
парками,
узвозами,
вагонами метро
і хмарочосами,
туманами над Містом
світло-сивими.

І досі…
Віриш, досі чомусь згадую
Розлучення, озвучені мінорами,
дзвінками,
смс
і моніторами
Із кавою –
єдиною відрадою.

Зненацька якось…
Боже, аж прокинулась…
Здалось…
Кулак у зуби… — хоч би вижити!!!..
Навіщо ж я осмілилась залИшити
У пам'яті твій запах?..
І не

Читать дальше →

Кілометри доріг,
Проприва за вікном.
Таких вихідних
Давно не було.

І я відчув,
Солодкий смак життя,
Я вже забув,
Яке це відчуття.


Читать дальше →

Здалось у вікно, що надворі — зима,
а то лиш зима серед літа в душі.
руді ліхтарі, темно-синя пітьма
І знову чомусь потягло на вірші.

І знову якісь недописані сни…
Колись наші сни ми писали разом!
Мабуть, я померла ТІЄЇ весни,
І наша весна обернулася сном.

І чорними вкрите навік пелюстками
Оте божевілля, нам дане на двох.
Лежить наше поле тепер поміж нами
І ліс той сосновий навіки засох.

І спогади в пам’ять, як гострі ножі…
Тепер і у мене порвалась струна.
Сьогодні любили, а завтра – чужі…

Здалось у вікно, що надворі – зима…

Дельта сутінковості
І знову вечоріє,
Небо багряніє
І знову сонце йде відпочивати.
А я то скаженію,
То радію,
Приємна мука — тeбе пригадати.

Вже сонце закотилось,
Хмарами накрилось,
А кляті спогади мене не покидають.
І знов мене мордують,
Знов катують
І, мов на клапті, серце роздирають.

Ллються сльози тихо,
Мені на лихо — Тужу за коханням своїм
Чекаю тебе з нетерпінням,
Щирим поклонінням…
Сумую за серцем твоїм.

За його стуком ніжним,
Вік незбіжним,
За оченятами краси небесної,
За голосочком милим,
Словом щирим
Та блиском усмІшки чудесної.

Безмеж кохаю тeбе,
Наче небо.
Писать тобі хоч вічність можу.
Лиш би слова залишились
Та серденько билось,
Оспівувати душу Божу…