І була ніч, і був ранок. День зайвий
Беззвучна північ, тихі мертві зорі,
Незмірна воля, трав засланий килим.
І я в твоїй відкритості просторій
Вуста цілунком вкутую безсилим.

Ні холоду, ні смутку, ні тривоги
І не турбує часта досі злива.
Втомлене серце, усмішка і ноги,
Та поруч ти закохана й щаслива.

Я розчинився в тиші до краплини
І ти вся вітру віддалась покірно.
Він усе дихав ніжністю на спину
Та теплі груди пестив непомірно.

І ось ти ладна кинутись за вдихом
До темних хмар – забутих решток ночі.
Кінчає степ поволі вічність тиху
Й купа в блаженстві усмішку та очі.

Вже через мить ти обіймаєш трави,
Ховаєш сон за стиснені повіки,
Вкриваю тебе, Сонце золотаве…
Я поруч вітру дотиком навіки.

Сповза пітьма з знесиленого тіла
Та рештки ночі небо обійняли
Я вперше бачив, Доле, твої крила,
Коли удвох ми тишу покохали.