Блиск заточеного леза
Біль…
краплями дощу по скронях.
Хапаю вітер вимитий тим плачем,
Тремтячих рук за видихом погоня
І крик…
із серця: ЩАСТЯ ДЕ «СОБАЧЕ»?!

Насильно відстань витягнула Душу
І у висках лиш залишила стукіт!
В пориві слабкості й на хвилечку не зрушу,
Розбиті вщент об сподівання, руки.

Калюжі червоніють з кожним вдихом
Зернинами асфальту у коліна
Так боляче врізАЮТЬСЯ!,
та тихо…
Так тихо… Наче в скронях порожнина.

Гарячка
У очах і жар у вухах.
Від тріску крапель об холодні плечі.
Зів'яле тіло, видерте на-сухо,
Назовні рве, як викинуті речі.

Вминаюсь все у землю ненаситно
Макетом із безДушного картону.
Вп'ялась розлука в щоки непохитно
З промоченого втратами бетону.

І ось протерте до дірок мовчання
Усе шукає із очима сушу.
Мої усмІшки мокрі від кохання,
Відколи з мене вивернули Душу

Звичка, замОк, страждання.
Тупе й сире бажання.
Очі стуляються зрання.
І так кожен день.

Вариться серце у ванні
з сльозами, думками, в каранні.
Але, чи то тільки здається,
чи серце все ж б"ється і б"ється?!

Звичка, замок, страждання.
Ключ! — Фініш каранням!
І ось вже п"єдистал в думках!..
...і знов!.. І так кожен день…

А замка немає!
Просто, двері не змастили.
Думка вже карає.
Дитя похрестили.

__________________
2004

Моя муза втомилась і спить крепким сном
А мені що без неї робити?
Я без неї ніяк, навіть чай з молоком
Я без неї не хочу і пити…
Як тебе розбудить, що тобі піднести
Може хочеш мого шоколаду?
Я тобі все віддам лиш змогла б ти мені
Помогти пережити цю втрату.
Хочеш, я подарую тобі
цю терпку та солодку каву
Я без тебе ніяк, краще встань та іди
І ми разом закінчимо справу.
Ми з тобою напишем ще сотні рядків
І ще сотні по дорозі розгубим
Та присниться мені пару дивних снів
А в словах цих колись заблудим
Моя муза, ти чуєш? Прошу я устань
Досить спать, в нас ще море роботи
Бо без тебе не можу творить я страждань
І якраз настрій добрий в природи…