Дарунок з іншої планети –
Дитячість у твоїй душі
Потрапила в міцні тенета
Тяжіння матері-землі.
За недосяжним сум болючий,
Гостріший гострого меча,
З вогненним подихом пекучим
І порожнечею в очах.
Сум, як потвора невловима,
Розносить морок по землі
І плаче у тобі дитина,
Котра загине у

Читать дальше →

Ти любиш задимлені ночі,
Їх п’яну, холодну блакить.
А я – твої стомлені очі
І літо, що досі шумить.
Печаль, що накрила кохання,
Ту весну, що вже не прийде…
Ти йдеш, безсумнівно, востаннє…
Повільно, як гаснучий день…
Уже не цвітуть наші квіти
І пізно нам їх поливать.
Ти просто не зміг полюбити,
А я не могла не кохать.
Чи варто було сподіватись
На щось трохи більше, ніж мить?
Ти просто не вмів повертатись,
А я не могла зупинить.
Спонтанно тікає в минуле
Той день, де в ролях ми з тобою,
Лиш осінь крилом пригорнула
І впала під ноги сльозою…

2006

Не знаю чому в такий сонячний день,
Так темно та холодно, гидко душі…
Не хочеться злетів, не хочеться мрій,
Не хочеться щастя, а лиш сірих днів…
Так сумно, і ніяково якби за це,
Та все це мине, та все це мине…
Радість знову прийде й я забуду про це…
Коли все це мине, коли все це мине…

Шумить дощ за вікном
Все сильніш і сильніш.
Я дивлюсь у вікно
Все сумніш і сумніш.
Капля за каплею впаде
На землю впоміж сліз.
Вслухайся у стукіт надворі —
Ти почуєш стукіт у собі.

Ненавидь себе за кожен гріх!
Відчуй це і люби себе за це!
Ненавидь себе за себе!
Ненавидь себе за кожний сум
і люби себе за це!

Люби життя!
Люби своє ім«я!
Люби свою сутність!
Люби ближнього свого,
як самого себе.

____________________
6.02.04

Ні!!!
Узор холодний на стіні,
І погляд в очі не мені…
Сум…
Твою підкреслює красу
Ти сенс життя… Ти його суть!!!
Біль…
Я знаю що болить тобі…
Та час на роздуми вже збіг…
Йдеш???
І де тебе шукати… Де?
Куди тебе життя веде???
Жаль…
І сльози по очам біжать…
Мов крок по лезові ножа…
Тиша…
Без тебе час хронограф пише…
Пройшла одна хвилина лише…

Неіснуюча подія
Пішла ти, ніби ранила ножем
І грим дверей, неначе в серце струмом.
Зненацька вкрався в душу дивний щем
Й заклало вуха ледве чутним шумом.

Шматочки пилу, з килима здійнявшись,
Здались вогнем пекельним та сліпучим
І їх як смерті подиху злякавшись,
Я заховався за бажанням сучим.

Проклятий дощ все гуркотів у шибу.
Був кислотою в очі його гуркіт.
Нагадувала все про мою хибу
Маленька нитка із твоєї куртки.

І я не відав, що чинити далі:
Простити й жити, а чи просто вбитись…
Важка рука жорстокої печалі
Завадила мені будь-що робити.

Та я знайшов у собі сили і піднявся,
І хоч твій образ у очах застиг,
Ніколи більш не сумувати я поклявся
І крок твій такий болісний простив.

Отруйна музика зимового дощу…
Довкола темінь, мертва пустота.
Лиш гул авто доноситься здаля.
В очах сльозинки, в роті гіркота
І погляд, як у вбитого кроля.

І знов апатія калічить усі справи
Жагу життя жене у далечінь…
Не хочеться ні миру, ні розправи,
Пірнути б лиш в байдужості глибінь.

Раптово блиснуть десь в тумані твої очі
Й поглинуті пітьмою зникнуть враз…
З жахливим сном я прокидаюсь серед ночі
І п’ять хвилин ловлю, що все гаразд.

Ці сни так мучать, що втікає спокій
І не вертається до самого рання
Лишається лиш розпач сліпоокий
Та снів моїх нестерпне пізнання.

Там ніч в душі — вогка, смертельно хвора…
Вона збирає всю пекельну біль
І коле нею в серце, мов потвора.
І страх крадеться в мозок звідусіль.

І лише Сонце це здолати може,
Але до нього довгих п’ять годин.
У вічі смуток загляда вороже…
І знов лишаюся із снами я один.

Сутінкові судження
Безжальна ніч і тихий шепіт грудня,
Холодний вітер та лапатий сніг.
І знову вулиця холодна та безлюдна,
Ніхто не зробить кроку на поріг…

Зажурено поскрипує береза,
Тоненьку вишню зціпило давно,
Морозу пальці, наче бритви леза,
Деруть обличчя, та мені усе-одно.

Однаково, що зледеніли руки
І сніг понабивався у взуття.
Броджу я, умираючи від скуки,
І на твоє чекаю прибуття.

І місяць уникає цих ночей,
Втікає, прикривається імлою.
Він є аналогом моїх очей,
Ховаючись за хмарок пеленою.

У білу ковдру загорнувсь горіх
І так заснув за метр від паркану
І настрій мій давно уже знеміг,
Не вірю, що боротись з цим я стану.

Ти вкотре кажеш: «Сонце підійметься»,
Та хтозна скільки ще мені чекати.
Здається, світло вік не повернеться…
І довго ще прийдеться замерзати.

Якісь тужливі, чи сумні думки
Мене в полон нещадно узяли,
Забили в серденько вони кілки,
Щасливу маску із лиця зняли.

Й не розумію де вони взялися…
Що викликало мій душевний сум?
Чому біль й серце у одне злилися?
Й створили в голові безладний шум…

Все ж наче добре, справи йдуть нормально,
Нещасть та лих ніяких не було.
Це якось дивно, чи парадоксально — Забув уже як на душі цвіло…

Та ні! Ще пам'ятаю тепле сонце свóє.
Це ніжне янголятко, зіроньку кохану,
Як ми купались в радості обоє
І не лякались ні дощу, ні вітрюгану…

Я буду гнати тугу геть від себе,
Я буду радості на повну віддаватись…
З тобою легко долечу до неба.
Яке ж це щастя — в тебе закохатись