Я почув знайомі кроки
Йшла ти королева наче
Боже мій вже скільки років
Я не чув тебе, й не бачив
Ти впізнала, посміхнулась
Кілька слів сказала лише
«Пригадаємо минуле
Я передзвоню пізніше»

ПРИСПІВ:

І я очей не відвертаю
Від екрану телефону
Що набереш мене чекаю
А ти не дзвониш, ти не дзвониш
І час уже верта до ночі
І недопитий чай холоне
Я голос твій почути хочу
А ти не дзвониш, ти не дзвониш

І одразу пригадались
Шкільні роки нескінченні
Однокласники сміялись –
«Наречені, наречені»
Та ти поїхала навчатись
До заморської країни
Мені б нове життя почати
А я чекав тебе єдину

ПРИСПІВ:

І я очей не відвертаю
Від екрану телефону
Що набереш мене чекаю
А ти не дзвониш, ти не дзвониш
І час уже верта до ночі
І недопитий чай холоне
Я голос твій почути хочу
А ти не дзвониш, ти не дзвониш

Слухаю тишу… але як можна слухати тишу? На те вона і тиша, щоб нічого не чути. Вона не має звуків, не має емоцій, певно, не має і барв… а чи тишу я слухаю? Може чекаю… на когось? — Ні. Може, на щось? На може в критичній готовності до злету, в стартовому очікуванні на такий знайомий, такий жаданий дзвінок?.. Може слухаю не тишу, а хочу почути як її розсовує таке витаюче у повітрі, таке магнетичне «трам-парам-парам»? можливо не хочу проронити ані жодного його звуку, і половинки мелодії? Я слухаю не тишу, я намагаюсь почути те, що її порушить, сміливо і пронизливо увірветься і все змінить! Абсолютно все! Весь світ! Усе…
Фантазерка! Звичайнісіньку тишу казна в що перетворила. Посміхаюсь

10.12.2008