Розстеливши 55-тий кілометр
Усміхнімось старості й розлуці –
Вони нас минуть, що й не помітиш,
Потонувши в серця ніжнім звуці,
Розіллємо степом білі квіти.

Я вслухаюсь в блиск твого волосся,
Мить як гумку розтягну на вічність.
Лиш поглянь: що мало то збулося,
А ти все малюєш астенічність.

Гру гітари вип’ємо знов разом,
Залетівши випадково в спокій.
Ми давно потруєні цим газом
І тому ці сни такі широкі.

Т а стиснувши пристрастю мовчанку,
Заплетемо в ненависть кохання.
Грай мені дружину і коханку –
Це ж твоє закохане бажання.

Спалахнув знов парк, запахло ніччю,
Пронеслися усмішки сонливо.
Я своїм словам не протирічю,
Хочу лиш, щоб ти була щаслива.

З теплих днів, що світяться дощами
Я собі тебе одну залишу.
В праві ми кохатися ночами
Й вкотре разом смакувати тишу.

І була ніч, і був ранок. День зайвий
Беззвучна північ, тихі мертві зорі,
Незмірна воля, трав засланий килим.
І я в твоїй відкритості просторій
Вуста цілунком вкутую безсилим.

Ні холоду, ні смутку, ні тривоги
І не турбує часта досі злива.
Втомлене серце, усмішка і ноги,
Та поруч ти закохана й щаслива.

Я розчинився в тиші до краплини
І ти вся вітру віддалась покірно.
Він усе дихав ніжністю на спину
Та теплі груди пестив непомірно.

І ось ти ладна кинутись за вдихом
До темних хмар – забутих решток ночі.
Кінчає степ поволі вічність тиху
Й купа в блаженстві усмішку та очі.

Вже через мить ти обіймаєш трави,
Ховаєш сон за стиснені повіки,
Вкриваю тебе, Сонце золотаве…
Я поруч вітру дотиком навіки.

Сповза пітьма з знесиленого тіла
Та рештки ночі небо обійняли
Я вперше бачив, Доле, твої крила,
Коли удвох ми тишу покохали.

Смерть сірого дня
Міст. Від металу пронизливий холод,
Хлюпіт річки живої по вдихах,
Запорошений захід, розхристаний кволий.
Тільки вітер.
І тихо…

Ні машин, ні ріки, ні мовчання –
Все померкло, стуманилось, змилось.
Всі обмани, сліди від чекання
Вмить об воду сльозою розбились.

І розкутався холод, і вбила тривогу
Та розпечена щастям краплина
Я стіною зведусь над життєву дорогу,
Щоби кожна світилась хвилина…

…лиш сміхом.
І тихо…
Очі кольору трав відвернуть усі лиха
Я ж бо знав, що порвемо ми відстань
На клоччя. Й приїхав.

Ти вже й захід обняла своїми руками
І не висохне слід від сльози – не загине,
Та хлюпоче надія беззвучно під нами,
І розлука її
не зупинить.

Я горну все до себе твою незбагненність
І від сліз твого щастя вологі вже плечі,
Не лишу ні на мить і внесу в нескінченність,
Очі кольору трав
і усмішку малечі.

У полоні туману
Знайди мене
Серед солодкої тиші.
Не стримане
Кохання все вище.

Запрошена
Ти будеш у спогади
Та зрошена
Пронизливим здогадом.

В найближчому
До мене ти просторі,
Скажи ж чому
Такі сумні постери?

Казково так
Тобою впиватися…
Розколоте,
Що мало зостатися.

З’єднались ми
Очима, як вічністю.
Коханими
Ми зроблені ніжністю.

Залиш хоча б
Тепло свого дотику
Зірвалося:
Кохатиму, котику…

Я вночі цілувалась з тишею —
Затикала їй рота цілунками,
Потім сльози спивала трунками
В часопросторі сонцем залишена.

Я вночі танцювала з зорями,
Із під ніг їхніх пилом дихала,
Йшла із неба під ранок… Стиха так
На траві завмирала зморена…

Я вночі обіймалась з місяцем,
Рятувалася з ним від холоду,
Ну а потім, щаслива й втОлена,
Прокидалася, ставши піснею…

Звук тікає зі струни,
біжить в твоє вухо
і тоне в ньому,
закинувши важкий якір.

Тому ти шукаєш тишу.

Вітер, який не має струн,
все-одно вкоренився в тобі.
Він голосно шепоче
і у тебе мерзнуть вуха.

Тому ти шукаєш тишу.
Ти шукаєш тишу.

… але в тиші чутно твоє серце.
Ти не готовий і тобі страшно.
Тому першим її ґвалтуєш,
ґвалтуєш криком тишу.

08.12.2008

Візьми мене з собою
у сни свої глибокі,
у мрії кришталеві,
де ламається світло!

Візьми мене з собою
у запах той квітчаний,
до водоспаду того,
де гнеться вода!

Візьми мене з собою
у мрій чудесний замок
із гострими кутами,
де ріжеться вітер!

Візьми мене з собою
у тую могилу,
в якій вночі ховаєш зле.
Візьми туди, де плаче дощ!

Візьми мене у себе,
де можна все почути,
де можна все забути…
… Бо тиша знов говорить!

У келихи налито
Святковий стіл накрито
І повернулось літо
У мОї почуття
І ти прекрасна знову
Приємна в нас розмова
І ближче з кожним словом
Наших губ злиття

ПРИСПІВ:

За дотик твоїх вуст
За блиск твоїх очей
На світі я живу
В мені любов тече
За усмішку твою
За мить з тобою вдвох
Я келих цей доп'ю
Бо поєднав нас Бог

Яка приємна тиша
Удвох з тобою лише
І у думках я пИшу
Пісню про любов
І більш ніщо не треба
І ми під сьомим небом
Співаю я для тебе
Знов і знов

ПРИСПІВ

Слухаю тишу… але як можна слухати тишу? На те вона і тиша, щоб нічого не чути. Вона не має звуків, не має емоцій, певно, не має і барв… а чи тишу я слухаю? Може чекаю… на когось? — Ні. Може, на щось? На може в критичній готовності до злету, в стартовому очікуванні на такий знайомий, такий жаданий дзвінок?.. Може слухаю не тишу, а хочу почути як її розсовує таке витаюче у повітрі, таке магнетичне «трам-парам-парам»? можливо не хочу проронити ані жодного його звуку, і половинки мелодії? Я слухаю не тишу, я намагаюсь почути те, що її порушить, сміливо і пронизливо увірветься і все змінить! Абсолютно все! Весь світ! Усе…
Фантазерка! Звичайнісіньку тишу казна в що перетворила. Посміхаюсь

10.12.2008