епіграф:
Дождь, ночь, разбитое окно.
И осколки стекла
Застряли в воздухе,
Как листья,
Не подхваченные ветром.
Вдруг — звон…
Точно так же
Обрывается жизнь человека.
(Ніка Турбіна)

Позбавлений видиху, звільнений болем,
Забутий життям й почуттями навік
Пітьма й порожнеча все замкненим колом
Тримає зіниці під склепом повік.

Розпечене сонце пекучим промінням
Силкується погляд вернути у світ
Поламані крила і вічність осіння,
І шрамом на серці лишився політ

Мить тому по жилах іще пульсували
Надпитих життів недобиті сліди
Мить тому ще бились об стінки, та впали…
Та вже не повернуться більше сюди.

І тільки цілунку на пальцях відбиток
Та ніжна палаюча болем сльоза…
А скільки секунд нами ще не допито,
Та скільки тепла обірвала гроза…?

Лиш кілька хвилинок, по тім, як за руки
Удвох відчайдушно зливались із сном…
Розсипались сміху грайливого звуки,
Сховавшись десь там у імлі за вікном…

О, Господи! Де ти?.. Нікого немає.
Густа порожнеча від тім’я до ніг.
О, спокій, чи ти є предвісником раю?
Чи рай той, як я, ледь звільнившись, поліг?

Й останнім видінням Твої ніжні очі.
Ах ось де він рай…! Та розвіявся вмить…
І знову навіки в кайданах у ночі.
Хоч серце не б’ється, то й не защемить.

Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…

Мої листи, відправлені в Нікуди,
Яких не прочитає адресат,
У пам*яті лежати тихо будуть
Й чекатимуть пори, де листОпад
Врятує від зникомості німої
Зі спогадів, затертих каяттям…

Листи, що не прочитані Тобою
Для мене називаються Життям…

Я набагато більше, ніж люблю,
Я перейшла любові вже пороги,
В руках браслет з думками тереблю,
І розумію, що для мене богом
Ти став… Можливо ідолом?.. Чи ні?

(не сотвори своїй душі кумира)

Ховаю віру в погляді на дні,
Ховаю, що та віра більш, ніж щира,
Ховаю, що тебе боготворю…
Тобою дихаю…Ходою, снами…
Запалюю в своїй душі зорю,
Яка колись, мабуть…зійде над нами…

Ти знаєш, що без тебе в серці — щем?
А небо похлинулося дощем,
І скоро осінь розіллється димом,
У серці труться істини незримі,
І думка перед думки поспіша…
За ребрами вовтузиться душа…
У ній тремтить очікувань струна,
А поки — сни без тебе…
Я одна…

Не буду я балад складати осені,
вона цей рік чекань моїх не справдила.
Пройшла недбало скрізь ногами босими
Й на вірний стати шлях мені завадила.

Не малювала, як звичайно, золотом,
Або ж я просто розучилась бачити…
Лиш небо по-осінньому розколоте,
Та осені усе можна пробачити.

Затинхе вечір, холодом повіявши,
Махну рукою — й в дім зайду зігрітися.
Я марнувала час, в кохання віривши,
Чому ж бува так важко розлучитися?..

Я лиш тому на світі цім зосталася,
Де всі чужі для мене перехожі,
Бо в нім є ти. Ні, я не закохалася,
Ми просто із тобою чимось схожі…

Хай сном зима зачепить місто втомлене,
і білим снігом новий шлях простелиться.
Ти просто є. А інше все — умовності.
Вони із часом згинуть, перемелються.

Ти просто є. І краще засинається,
Коли крізь дощ ім'я твоє почується.
А може, просто осінь з нами грається,
ховаючись у сірих барвах вулиці…

Ти янгол з рожевими крилами
Коктейль із спокуси і ніжності
Я ж вітер який так помітно стих
Торкнувшись до тебе вітрилами

Ти зайчик що бачив на сонці я
І ловив як ховалась за тінню
Пелюсток ти троянди тремтіння
І найкраща моя емоція

Ти хвиля, що в вітер закохана
І хоч берег спокусник твій проти
Та ти вітер цілуєш той потай
Хоч у мріях він гість непроханий

Ти зірка, що хмар не лякається
І казковим снам шлях указує
Саме та, зрозумів це зразу я
Це в серці моїм відбивається

Пливу в ковчезі теплої квартири
Серед вологих дощових тирад.
Через запони сутінкові сірі
У теплий і затишний літа вирій,
Туди, де ноти спокою лежать.

Вони мене чекають там, я знаю.
Я точно знаю, треба допливти,
А нині мій штурвал – це чашка чаю
Себе я капітаном величаю
А штурманом, коханий, будеш ти…

Злий мені своєї крові.
Я хочу помити руки.
Не дивуйся, якщо спитаєш,
а я не відповім.

Ти — тільки те,
що ти є.
І нічого більше за це
просто не існує.
Ти — поки що те,
чим ти є.
Можливо, завтра
тобі вдасться піти далі.

Дай мені своє волосся.
Я хочу витерти руки.
Не дивуйся, якщо заплачеш,
а я продовжу бити.

Ти — саме те,
що ти є.
І нічого більше за це
просто не існує.
ТИ — поки що те,
ким ти є.
Можливо, завтра
я тебе поцілую.

06.11.2008

Коли він дивиться їй в очі,
то бачить там море.
Завдяки цьому,
він навчився плавати.

Він неквапливо нахиляється
над її головою
і каже:

-У тебе є мій поцілунок.
А ти голосніше зітхай!
Вона дарує йому свій дарунок,
так близько, губами… — Тримай…

Коли він дивиться їй в очі,
то бачить там небо.
Завдяки цьому,
він навчився літати.

Він тихо схиляється поруч,
лоскоче віями її шию
і каже:

-У тебе є мій поцілунок.
Ти в себе його не лишай.
І вона все ж дарує дарунок,
так близько, губами… — Тримай…

_______________________
18.12.2008