Уривки снів лякають очі.
Я прокидаюсь. Не болить.
Уривки днів тривожать ночі,
коли мій мозок ще не спить.

Мій перший погляд, пробудившись,
летить в вікно, у забуття.
І сон іде, не попрощавшись,
і тане в часі, мов життя.

Буває, сон мене обходить.
Я тоді сплю, як немовля.
Він, мабуть, ще когось знаходить.
І поки крутиться Земля,

ходитиме до нас у гості,
а потім, коли прийде час,
він увійде у наші кості
і таким чином спинить нас.

Тому й жену його щоранку
подалі, геть, у далечінь.
Та все ж лишає в мозку ранку —
свою примарну дивну тінь.