Ніч. Сутінки. Місяць обпалює щоки.
Заточеним лезом по темряві крик.
Ввім'явши тривогу й тремтіння у кроки,
Для долі у пеклі навіки я зник.

В мені чиїсь очі вбачають потвору,
Хтось монстра уявить – заб’ється в куток,
Хтось смерть струхлявілу, замучену, хвору
Із стуком тривожним зловісних кісток.

Та чим би не був, кожен труситься, плаче,
Ховає обличчя між схрещених рук,
В агонії серце у кожного скаче
Й биттям відчайдушним вбиває свій стук.

Ось сонце упало, на смерть розлетівшись,
На тисячі зір – порошинок тепла.
Сьогодні без винятку, болем укрившись,
Тремтіння терзатиме душу до тла.

Й ніхто не посміє у вічі поглянуть…
У вічі мені, поламавши свій страх.
Тоді ж і кістки мої раптом розтануть,
І очі у сірий розсиплються прах.

Вставати пора, бо роботи чимало,
Сьогодні ще демони з пекла встають.
Та що це так міцно мене обійняло?
Й на мить не даючи спокійно вдихнуть?

Та погляд спустивши, дівча помічаю
З очима, мов осінь, та сміхом дзвінким.
От-от розлечуся на прах, відчуваю.
Ніколи не був ще безсилим таким…

Дивлюсь, увесь світ лунко грає, радіє
Та чую пливу, розмиваючи звук.
В видінні ж лиш очі ті теплі біліють,
І рученьки ніжні, і жар від тих рук.

Воскресну можливо… зберу якісь сили…
Наразі ж здолала усмІшка проста
Ох скільки ж страждань мої кості зносили..?
О спокій. Які ж твої милі вуста…

Видих сирої землі
Не заплітай, Душа, коси, не руш роси
І у кохання пронеси
Цей сон. Неважко…
Ну не складно ж, і проси,
Проси, що хочеш, мила Пташко.

Та вій цих схрещених торкнись
Й злети у вись. Відчуй бажання.
Ти пахнеш болем. Схаменись!..
Та покохай своє кохання –
Усміхнись.

Впади до мене. Я – твій світ.
Відчуй як дихає земля.
Благословиться хай політ
Й твоєї усмішки петля.
Хай тане лід.

І знов смакуємо вірша. І вкотре ніжиться душа.
Життя не варте ні гроша, а таке миле…
Знай, Пташа: тебе ці вірші полюбили.
В політ з тобою поспіша,
Ожили.

Усе по колу, світ лиш школа
І вже не вибратись ніколи
з чуттів.
Палке кохання з частим болем
У перемішку. Я ж хотів
Просто любити все навколо,
А полетів.

О, Птахо! Позбав хоча б цю вічність страху,
Щоб вибрався з неволі жаху. І втік.
Щоб смерті змаху
Я не цурався. Й вкотре з праху
Вставав натхненно з року в рік.
Хоч кров’ю стік, я все кохаю свою Птаху.

Ти пахнеш радістю, весна…
В обіймах щастя не мина
Й Ти не сумна. Я берегтиму
Ці очі від страждань, від ночі.
У світлі снів лиш Ти одна,
Ці теплі усмішки дівочі…
О, Чарівна!
Які ж пекучі твої очі.

Якось з милою балакав
Про те, що боліло,
А як спати повернувся,
Заснулось так мило.

Та так мило, що угледів
Я світло від раю.
Як до неба серце рвалось
Досі пам’ятаю…

Ніжне світло, а під ним
Матінку красиву,
Красно вбраную, святкову
Та щиро щасливу.

А ще снились рідне поле,
Жайворон, лелека,
Золотіє щедро жито,
Широко, далеко.

Як із усмішками люди
Любляться з городом.
Наче браття, друг за друга –
Народ із народом.

І чебрець пахучий снився,
Лагідна осика.
Та прокинулося, снилось,
Злагода велика!

Розлилося по Держ. Думі
Кохання до роду,
Затопило неповагу,
Жадібність, озлобу.

Зрозуміла раптом влада:
Без шани й любові
Не запахнуть любо щастям
Будинки їх нові.

Наче маківка розквітла
Вкраїнська культура.
Посміхаються з портретів
Бандера, Петлюра.

Снилось: люди зрозуміли,
ЩО насправді свято.
Без горілки, сварок, бійок
Стали святкувати.

Снилось: воленька панує в нас на Україні
Снилось: трепетно вкраїнські леліють святині.

Снилось, снилось… Та й забулось.
Бо де ж тая воля?
— На папері тільки, — вчулось.
Й защеміло з болю…

Коханій Душі
Я для твого серденька
Буду коханим сонцем
Місяцем молоденьким,
Янголом-охоронцем.

Котиком теплим буду,
Ніжним гірським струмочком
Щастя крізь сльози чудом,
Щирих чуттів клубочком.

Світлом ясним на шляху
Сяятиму без впину,
Мрії сполю від страху
Й вітром вестиму в спину.

Щоб лиш цвіло кохання,
Господа буду молити
Й кожне твоє страждання
Буду собі просити.

Вкрию крильми турботи,
Байдуже, що далеко.
Труднощі побороти
Буде приємно й легко.

І щоб здійснить усе це,
Стримати кожний утиск,
Лагідно доведеться
Личку твоїм всміхнутись.

 

небо

спасибі за життєдайне

тепло твоєї любові

 

спасибі за так необхідне

позбавлення самотності

ти єдине вмієш

випивати мою сповідь до дна

 

спасибі за захист

від мертвої холодності людей

та від ультрафіолету

їх всеохоплюючої агресії

 

дякую за ніжну блакитність

котра так часто

дарує відпочинок моїм очам

 

я безмежно вдячна

за твоє існування

живи

 

 

Сфокусуймось на усмішці

Так щиро й полум’яно

Та до плачу красиво

Дивилось мені в очі

Твоє «блакитне диво».

 

І гралося з душею,

Немов з малим дитятком,

Хоч і саме було ще

Усміхненим малятком.

 

Й моє тривожне серце

То пестило,  то гріло

Та дарувало радість

Так легко та уміло.

 

А ніжним своїм видом

Манило, як весною,

Та змушувало думку

Весь час бути з тобою.

 

Ласкаво так та щиро

До себе пригортати

«Люблю тебе я, квітко»

Щомиті промовляти.

 

Отак стояв та мріяв,

Та поглядав сміливо

На квіточку-малятко,

На те «блакитне диво».

Лагідне проміння твоєї усмішки
Кудлаті хмарки, скупані промінням,
Ніжною піною розсипались по небу,
Яскраве сонечко закоханим світінням
Ласкаво пестить усмішку і тебе.

Тендітно гладить твої щічки милі
Та вуст твоїх ледь підняті краї.
І я від тебе відвернутися не в силі
Причарували мене усмішки твої.

Вони синичками у серце залітають,
Приносять щастя з диханням у такт,
Нестерпний смуток крильцями зганяють
І навіть час біжить уже не так.

Із насолодою вслухаюсь в твою мову,
В твій ніжний голос та чарівний сміх.
І озивається у серці кожне слово
Німою піснею з слів вдячності усіх.

Та раптом ти так рвучко та жорстоко
Стріляєш теплим поглядом в мій бік,
Злітають думки швидко та високо
В небесний край, де щастячко повік.

Якби зібрать проміння всього літа,
То стало б лиш на блиск твоїх очей,
А ніжна усмішка весною оповита
Додасть десятки ще недоспаних ночей.

Читать дальше →

Просто опис…
Тиха ніч. М’які сірі сутінки і дощ. Кращий друг вітру. Та сьогодні, мабуть, другий побіг десь у справах, лишивши свого побратима на одинці з ніченькою…

Дощ спокійний. За відсутності того збурювача повітря він не показує своїх емоцій. Просто відпочиває, схиливши голову на груди ночі та вигадуючи нові забавки.

Недалечко від них, розтинаючи темряву, самотньо думав ліхтарик. У симбіозі з цим мрійником дощ виглядає, мов промінчик, що торкнувшись землі, розсипався на безліч дрібненьких частинок, які хтось чарівною музикою підняв у повітря та змусив невпинно танцювати… Цілу ніч… вони то кружляють десь на рівні очей, то опускаються назад. Важко відірвати від цього погляд…

Напевно старий пес-волоцюга був такої ж думки. Бідолашний не знайшов собі іншого притулку, як під шматком жесті, кимсь спертим до мрійливого світлостворювача. Ніс у собаки періодично вивергав клубочки теплого повітря, а шерсть ще до приходу сюди згуртувалась в гарнізони, роблячи песика схожим на дикобраза…

Він усвідомлює, що не один… Що з ним ніч, доля і цей дощик, який не надто приємний у грудні. Багато, хто його кинув… Навіть сірий бетон «не демонструє відвертого бажання його зігріти»… Одна лиш подруга вік йому не зраджує. Це віра. Віра у відсутність самотності, віра у щастя, віра в усмішки оточуючих, хай зайнятих власними турботами, хай не звертаючих на бідолаху ні маленької крапельки уваги, але щасливих. Він навчився живитись цією радістю, наповнювати нею артерії та душу і тому прожив трішки довше за своїх братів…

Дощик дочекався друга та помандрував далі, залишивши тільки настирливі капання зі стріх у пам'ять про себе. Ніч теж передала вахту ранку та пішла на заслужений відпочинок. А песик усе ще відпочивав, пригорнувши до себе віру та невпинно вивергаючи чорним носом клубочки теплого повітря…

Осколками зірок ступаю я,
Метеоритний пил вкриває ноги,
Ця місія воістину моя,
Йти вздовж широкої космічної дороги.

Живу у часопросторі думок,
Давно загублена у нотках літа,
Роблю промінням сонячним ще крок,
З Дощів Весни туманом оповита.

Одягнена у тогу із часу,
Чекаю шлейф годиннико-хвилинний,
В собі я ритми неземні несу,
У віршові галактики я лину.

Літаю десь у сьомих небесах,
Вдихаю спеку сонячної днини,
Я розпорошена на дивних полюсах,
Бо я – дитина, я –це я! Дитина!

Горю у полум’ї недоздійсненних мрій,
Танцюю під розхлюпані мелодії,
Живу у час, який вже точно мій,
Живу, а не роблю на це пародії!

Теплий подих першого кохання
Поблідлий сніг, легкий святковий настрій
Ці світлі мрії в передноворічні ночі,
Дерева у природнім пінопласті
Та твої чисті, милі серцю очі.

Чому я дурень в них раніш не глянув?
Чому їх теплий погляд не ловив?
Коли помітив їх, мій світ розтанув
І промінь щастя душу оповив.

Проникла в мозок страсна амнезія –
Забув про все та споглядав лиш їх.
Яскрава ніч і марная надія
Навіки не впускати вид очей твоїх.

Та враз ти відвернулась і з’явився світ,
Але їх образ із думок не зникнув.
І навіть найгарніший самоцвіт
Навпроти них зажурено б поникнув.

Я не зміняв би їх на неземне багатство…
Будь-яке золото не варте їх краси.
Життя без них – то часу марнотратство.
Я раб їх… Господи, прошу тебе… Спаси…

Все швидше затихає шум навколо,
Все рідшають навколишні вогні.
І я бреду додому якось кволо
Та твої очі всюди видяться мені…