Мабуть у кожного студента колись був звичайнісінький загальний зошит, який він гордо величав «КОНСПЕКТ». І мабуть кожний конспект був повним психологічним портретом його власника: малюнки, коменти на полях, надірвані листочки, ну і взагалі повний брєд на останній сторінці… Коли наприкінці 2 курсу перелистував свій, зародились перші рядки. Зараз вже на 5-му — позавчора дописав…

В моїм конспекті вже ростуть гриби,
Гуляють дивні звірі і буяють трави.
У розмаїтті літер, формул, слів,
Малюю ручкою вікно у світ без правил.


Читать дальше →

Ще раз до раю не дійти,
Ще раз розбитись на шматки…
Ще раз залишитись в пітьмі,
Ще раз убити біль в собі…

Холод до кісток…
Чи ще є тепло в мені?

Звати ангелів в пітьмі,
Подих смерті вже в мені…
Навколо мене лиш вона,
Все навколо як труна…

Холод до кісток…
Чи ще є тепло в мені?

Як далі жити без тебе?
Чи варто далі іти?
Чи я щось значу для тебе?
Чи зможу спокій знайти?

І знову в пекло по кривій,
І замерзає погляд мій…
Безодні бачу я кінець,
Та все це лиш смерті вінець…

Холод до кісток…
Чи ще є тепло в мені?

Як далі жити без тебе?
Чи варто далі іти?
Чи я щось значу для тебе?
Чи зможу спокій знайти?

Сьогодні я бачу весь світ інакше,
Ця зміна значить що буде не легше,
Усі мої вчинки несуть розчарування,
Робити добро — єдине бажання.
Та сумніви в серці моїм заважають,
Усі мої друзі мене навіть не знають,
Чи може це я не дивлюся на себе?
Але знаю точно — робити щось треба.

Душа розколалася на дві частини,
Усі почуття розділилися з ними,
Все добре сховалося за пеленою,
Смерті і зла. Що стало зі мною?

Я знов прокидаюсь від страшного сну,
Хто я, вже не знаю і вже не засну,
Я щось відчуваю, я як одержимий,
Всередині демони, й ангели з ними,
Та образи їхні неначе в пітьмі,
І їх розрізнити не світить мені,
Де ангел, де демон я не розумію,
Але усліпу я жити не вмію.

Душа розколалася на дві частини,
Усі почуття розділилися з ними,
Все добре сховалося за пеленою,
Смерті і зла. Що стало зі мною?

Невже все настільки погано?
Чи я таким самим прокинусь рано?

Іноді світло в кінці тунелю — це не його закінчення, а лише наступна свічка на дорозі в пітьму…

Все наше життя як довга дорога,
Багато хто думає що це все від Бога,
Та в час, коли в них помирають бажання,
Усіх їх чекає лиш розчарування.
Реальність навколо настільки розмита,
Що добре від злого нам не відрізнити.

Усі ми живемо в тунелі без правил,
Багато хто каже що винен Диявол,
Та варто комусь хоч раз зігрішити,
І він буде радий так далі дожити.
Реальність наволо настільки розмита,
Що світа від темряви нам не відрізнити.

Все далі пливе життя нашого річка,
І світло попереду — це лиш ще одна свічка,
Що скоро погасне, відкривши пітьму,
Але я без неї, напевно, помру…

Я так часто намагаюсь заснути,
Та з наступного сну мені не повернутись,
Я так довго любив це повітря,
Але з цього сну мене не відпустить вітер.
Я так мало прожив в цьому ясному сні,
І тепер у реальність не повернутись мені.

І ніхто не поверне мене з цього сну,
Цьому сну альтернативу я бачу одну,
Цей сон як одна велика банальність,
І я розумію, що цей сон як реальність!

Закоханий в полум'я чийогось вогню,
Я вже розумію, що я вже горю,
Закоханий у білий туман,
Та тепер він наносить мені тисячі ран,
Закоханий в Сонце над головою,
Тепер я у сні наодинці з собою.

І ніхто не поверне мене з цього сну,
Цьому сну альтернативу я бачу одну,
Цей сон як одна велика банальність,
І я розумію, що цей сон як реальність!

Убитий рясним холодним дощем,
І каплі говорять: «Ми вже не помрем!»
Убитий давно п'янкою свободою,
І вже не піднятись мені цими сходами,
Убитий навіки палким коханням,
Усе моє тіло йде на мене з повстанням,
Чи можна покинути цей сон як реальність?!