Сніг у волоссі.
Скінчилась осінь.
Нова епоха.
До весни ще трохи
Лишилось почекати
І тепла жадати.

Сніг у долонях,
Морозить скроні,
Кістки ламає,
Та я все чекаю
Тепла надворі,
Весняні ролі.

Сніг у повітрі,
Продуває вітер.
Шкарпетки не рятують,
Холод мене не чує.
Він поки ще на волі
Морозить аж до болю.

Сніг у кишенях,
Чай із женшенем,
Надворі свято,
Ще рано замерзати.
Але не пізно жити
І життя любити.

Сніг під ногами,
Надовго з нами.
Солодкий сон зимовий
До нас прийшов знову.

Что вдохновит тебя зимой, которую ты так не любишь?
Где детвора кидает снег, и где мороз пойдёт в разгулку…
Деревья лысы и на них висят сосульки, в твоей душе серо,
и также пусто.
Ты глянешь в даль… стекло замёрзло.
Твоя душа вскипит от злости
Поднимется метель, всё занесёт надолго.
Людей не видно.Лишь мелкие снежинки, их там много…
Но что тебе от них? Они расстают
До завтра выпадет их больше, чем вчера.
Твоя душа всё больше замерзает, она не чувствует ни капельки тепла…

Что вдохновит тебя зимой, которую ты так не любишь?..
Замерзла муза на три месяца твоя,
А ты сидишь и вмотришь всё в окошко.
Там снег и он окутывал тебя…

Я мерзну. Мерзнет голова
И тонкое чувствительное сердце.
Помог бы кто сейчас согреться…
Прохожий, посмотри в глаза,
Пусть там пылает и искрится!
Плевать на зиму и на вьюгу,
Прохожий, будь минуту другом:
Согрей мороженную птицу.

Что ты ждешь от холодных ночей?
Лучше скройся-ка под одеялом.
На пути шансов будет немало,
Но нельзя теплоты ждать ничьей.

Что ты ждешь от осеннего шепота?
Лучше спрячь свои уши под шапкой.
Дальше будет все грязно и гадко.
Нам вдвоем бы скрыться от холода…

На пальці дихає холодний вітер,
Я грію їх і ховаю в кишеню.
І як відчайдушній митар,
Ховаю там копійок жменю…
Обличчя облизує перший мороз,
Не можу сховати його.
Вже стільки написала я проз,
Але немає чогось «того».
В замерзлих ногах відчуваю біль,
Ніби кригою вкрилось життя.
І звідкись в квартирі з’явилась цвіль,
Така от сторона буття.
На вулиці осінь ковтає листя,
Або розмальовує в усі кольори.
А я лишаюся на місці,
Щоб хтось казав: « а ти – твори».
Творити буду, я не здамся,
Повітря забира мене.
Віршів моїх ти не цурався,
А я не відцураюся тебе…

Если ты без меня не сможешь,
Я всё брошу и примчусь к тебе ночью.
Мне бы только знать, что и ты тоже
Этого моего бегства хочешь…

Если ты душою замерзнешь,
Я любовью своей отогрею…
Только знать бы, что чувства мои
Хоть немного, но все же греют.

Если ты позовешь – я приду
Босиком по пушистому снегу…
Сквозь метели, снег и пургу,
Я к тебе прилечу, приеду…

Будет снег под ногами скрипеть,
Будет ветер хлестать по коже…
Я сквозь боль и холод пройду,
Если ты без меня не сможешь…

Морозна зимова мить
Асфальт… Холодний, сірий і бездушний…
Та мертва тиша лазить навкруги.
Моральний біль та острах відчайдушний…
Образа й ненависть – дві бісові слуги.

Було усе, колись: і небо, і свобода,
Та мить одна — і зникло все одразу.
Потрібна смерті тільки лиш нагода,
Щоб довести потреби до екстазу.

Будівлі нАвколо, мабуть, все розуміють
Й не заважають працювати тиші.
Перешкоджати їй вони не сміють,
Їх взагалі її діяльність не колише.

Скінчився шлях для бідної синички
І лиш воронам птаха небайдужа.
Вже не побачить ні небес, ні годівнички.
Зосталася із нею тільки стужа.

Пекучий розпач й нежива надія,
Що поруч з птахою тут помирала.
Залишиться нездійсненою мрія,
Яку синичка так в душі плекала.

Цей лютий так схожий на серпень
В своєму жару завірюх,
Такий же пекуче-нестерпний,
Такий же поганий друг.
І так же звучить по нотах,
Мелодії ж самі ті,
А інколи в схожих турботах,
А інколи схожі путі.
А інколи гляне в очі
З таким же відвертим шалом.
Сміється посеред ночі,
Танцює на карнавалах.
І кашляє мокрим снігом –
Останні зими симптоми.
На землю лягає тихо,
Безсилий від перевтоми.

Сьогодні сніг іти вже перестав,
І сон наснився трохи чорно-білим,
І вітру вальс якимось був не смілим.
Лише мороз на шибках малював

Свою історію, невигадану казку.
І не боявся осуду людей.
Було в ній сотні сплаканих ночей,
Про біль було в ній і про ніжну ласку.

Сьогодні сніг іти вже перестав,
Лиш вітер заколисував свідомість.
Така близька й далека невагомість.
Художник душу малювати став.

З крижинок пензель і холодні фарби,
Мольберт зі скла, натурщиця за склом.
Вона так тісно зв’язана з теплом,
Що у морозу лиш суцільні скарги.

Суворішою будь, – велить душі!
Твоє тепло тобі ж іде на шкоду!
Мій візерунок дасть тобі свободу.
В нагоді іноді стають й ножі.

Нестримність й гнів - усе у ній з’єдналось У се, що лиш всередині було Лиш трошечки любові в ній зосталось Та й то тим снігом білим замело. Якась холодна снігова принцеса, А замість серця в неї сніжна мгла. Чомусь всередині вона замерзла І замість теплих почуттів-крихкі слова. Вона дивилась в дзеркало спросоння І вірила , що кращих вже нема. І вітер, що сидів на підвіконні, казав: Вона єдина, бо вона – Зима. Та вмить щось зазвучало тихо-тихо І ніжно так озвалось як дитя, Чекай же ,Зимонько , поспи ще трошки Ще лиш два місяці і буду я. Тоді вже розтоплю я всі незгоди, І криги більш не буде , лиш земля. А ти поспи ще трошки, згода? Та й відпочину поки я. Весна, ти що тут позабула? А ну тікай скоріше геть! І те ,що трошки я заснула Не значить, що здуріла ледь. Я подрімаю трохи, а сніжок ітиме, Мороз візьметься за гілки дерев. А те що ти тут, холод ,ай не сприйме Дивись, он він уже завмер. Та йду я, я уже тікаю, А ти ще , Зимонько побудь . Бо над тобою влади я не маю, а що приходила, то краще ти забудь І я прокинулась. Ото й новини: Весна до Зимоньки у гості йшла. Мабуть тому, що я заснула серед днини І все ж я так люблю тебе ,Зима!

Читать дальше →