to Vogneslava_Svarga

Цілуючи зорі
До твоїх оченят в божевілля пірну,
Поміж сірості скель пропливу непомітно.
Не стрічав восени я ще теплу весну,
А твоя у реальність вплелася так спритно.

Був до тебе порожнім відбитком тепла,
Беззмістовним, сухим і позбавленим болю,
Та прийнявши від тебе два світлих крила,
Осідлав буйний вітер і знісся на волю.

Ніжна Зіронько мила, я змахом тих крил
Розтинаю пів міста та темряву нищу,
Розмітаю утому й страждання, мов пил
Й у твої небеса підіймаюсь все вище.

А у них же лиш радість і сяйво життя,
П’янка вічність тендітна та місяць відкритий.
Я без Неба злий демон й пекельне виття
Я безсилий свідомості й волі скорити.

Не пускай мої мрії в смертельний вогонь,
Бо з тобою лише вони жити навчились.
Мою душу ти грієш промінням долонь,
Бережи ж і ту мить, як ми ніжно любились.

Я ж сліпучим крилом захищатиму рай,
Де ти радісна, щира й тендітніша неба.
Лиш кохай цю реальність, живи й не зникай.
Мені більше для щастя нічого не треба.

Обійми долонями мрію
Зірви цей подих із своїх обіймів,
Хай обпече він щастям втому й плечі.
Хоч і слова мої та спроби ненадійні,
Вони в цю мить ввірвались так до речі.

Пристрель цілунком в шию кожну ясність,
Зостав лиш нерозгаданість і мрію,
Нехай ці ночі не такі й прекрасні,
Та почуттями я тебе зігрію.

Лишайся поруч відчуттям на шкірі,
Хай ще весь день кохають тебе губи.
Мої думки зневірились у вірі,
Твої ж слова ще пристрасні та любі.

Тримай в руках мою гарячу ніжність
Голуб до щік і посмішки весну
Навіть, як наша зломиться суміжність,
Я й з згадкою про тебе не засну.

Даруй коханню час і таємниці,
Давай весні напитись твоїм вдихом,
Досить тримати щастя у темниці –
Кохайся з радістю невимушено й тихо.

Тримай. Не кинь… цих почуттів на вітер.
Це нерозумно – відпускати крила.
Вже майже пролетіло наше літо,
Та віра в мрію ще не пролетіла.

І була ніч, і був ранок. День зайвий
Беззвучна північ, тихі мертві зорі,
Незмірна воля, трав засланий килим.
І я в твоїй відкритості просторій
Вуста цілунком вкутую безсилим.

Ні холоду, ні смутку, ні тривоги
І не турбує часта досі злива.
Втомлене серце, усмішка і ноги,
Та поруч ти закохана й щаслива.

Я розчинився в тиші до краплини
І ти вся вітру віддалась покірно.
Він усе дихав ніжністю на спину
Та теплі груди пестив непомірно.

І ось ти ладна кинутись за вдихом
До темних хмар – забутих решток ночі.
Кінчає степ поволі вічність тиху
Й купа в блаженстві усмішку та очі.

Вже через мить ти обіймаєш трави,
Ховаєш сон за стиснені повіки,
Вкриваю тебе, Сонце золотаве…
Я поруч вітру дотиком навіки.

Сповза пітьма з знесиленого тіла
Та рештки ночі небо обійняли
Я вперше бачив, Доле, твої крила,
Коли удвох ми тишу покохали.

Наперекір стихійним лихам
Хворіє небо наскрізь чорнотою,
Кохається із вітром без упину,
Не знає грім розлючений спокою –
Все гуркотом окутує рівнину.

Та блискавки – грози нестримні доньки
Світ виціловують так палко і пекуче,
Здійняв полин у небеса долоньки:
«Занадто існування це болюче…».

Тремтять тополі, носяться від жаху,
Із боку в бік, із темряви у світло.
В кімнаті ж тихо та немає страху
І п’янка ніжність у обіймах квітне.

Цілую лагідно голівоньку у тім’я,
Пірнаю пальцями у шовк твого волосся,
Топлю в долонях личенька проміння
Та чую лиш як серденько зайшлося.

Вмальовує у сутінки нас вечір,
Але про часу плин я забуваюсь.
Твої тендітні обіймаю плечі
Й так милих вуст губами доторкаюсь.

І враз життя вражає блискавиця,
Розганя кров по тілу навіжено,
Твій поцілунок, мов жива водиця.
Розносить світло в серденько по венах.

Підношу небу за ці миті вдячність.
Воно святе, хоча і почорніло.
Й твоїй душі такій багатозначній,
Що оживила щастя й кволе тіло.

image by Barabenka

Реальність – це щастя
Затоптаний вечір в уквітчану казку,
Пахучі слова від палкого мовчання,
Умочені щічки тепленькі у ласку
Й «не відпускати нізащо» бажання.

Та погляди ніжні, відверті, ясні,
М’якої мелодії лагідні ноти.
Від нігтів приємні ямки на спині
Та ніжок божественних стриманий дотик

Кохаю вуста я цілунком м’якеньким.
Усмішки їх милі всі шрами загоять.
Збираю губами тривоги легенькі…
Реальність – це щастя, коли я з тобою.

Ледь холодно й вогко, і тепло водночас
Твоєї душі відчувати світіння…
Зажмурені сильно від пристрасті очі
Лиш бачать від серця відбите проміння.

Бо, наче від злету, здіймається подих
Вологість грудей потопає в долонях
З заточення рветься вона на свободу,
Й краплинками поту збігає по скронях,

І тане свідомість від лéгкого руху,
Напруження в стегнах й відкинуте тім’я…
«Завмри», — раптом шепчеш мені ти на вухо;
Й на мить зупиняюсь цілунком палким я.

Неквáпливо світла сягаємо разом,
Вітає нас любляче надцяте небо.
Потруєні близькості зрідженим газом,
Зриваємо неба частинку для себе.

Це так просто
Давай разом пірнемо в казку,
Розлуку смутку віддамо,
Мов птицю, осідлаєм ласку
Й на сьоме небо злетимо.

Зірвемо там ми щастя квіти,
Вплетемо в нашу ніжність їх,
Веселці будемо радіти
Й посіємо усюди сміх.

Знімаймо швидше всю одежу,
Щоб не затримувала злет.
Вуста твої я по бентежу
Та попаду до їх тенет.

Повіками сховаю погляд
Й загострю неба відчуття.
За насолоди гарний догляд
Триматимусь, як за життя.

Із кожним небом все частіше
Зриватимуться з місць серця,
А я цілую все ніжніше
З завзяттям юного митця.

Ясним промінчиком засяє
У наших душах цей політ
І ми його запам’ятаєм
Ще на десятки гарних літ.

Коли два серця бились в унісон©
Солодкий ранок удавав співця,
Витягував пітьми тендітні асонанси.
І наші трохи втомлені серця
Тверезі думи вводили до трансу.

Світили зорі в теплий морок снів,
Та я не в змозі був їх помічати,
Я міг лиш слухати дихання твого спів
І тебе в носик ніжно цілувати.

Ти тихо спала, але світ не спав,
Збирав туман, завзято метушився.
Світало вже поволі і я бігти мав,
Проте на мить якусь з тобою залишився.

Так не хотілося кидать твоє серденько
І твого носика тендітне відчуття.
І сонна усмішка, мов блискавка маленька
Розпломенила в моїм серці почуття.

Усе пекло у грудях, все горіло,
Але не мучив мене такий сон,
Попри той жар серденько не боліло
І навіть билось з твоїм в унісон.

Вже сонця диск край неба спопеляв
І я не поруч був, десь в метушню поринув,
Та носик твій я ні на мить не забував,
Хоч тебе не прощаючись покинув.

Я б навік себе залишив
Згадаю лагідну весну
В твоїх обіймах і відчую
Я радість більшу ніж від сну
Та палко тебе поцілую.

Зомліє серце на хвилину
Від твоїх ручок-сангвінічок,
Від твого видиху за спину
Та від контакту наших щічок.

Закрию я у цю мить очі,
Щоби сильніш тебе відчути.
Так відпускать тебе не хочу,
А лиш кохати та горнути.

Наркотик так не пробиває,
Таких ще не створили люди.
Усі лиш тілу догоджають,
А ти – душі. Ти просто чудо!

Цілунком тобі котрий раз
Зізнаюсь ніжно у коханні,
Обійме тепло пристрасть нас
Й турботи підуть у вигнання.

Я так боюсь утратить це,
Чи тебе раптом загубити.
Мого ти щастя винуватице,
Без тебе не умію жити.