Сніг у волоссі.
Скінчилась осінь.
Нова епоха.
До весни ще трохи
Лишилось почекати
І тепла жадати.

Сніг у долонях,
Морозить скроні,
Кістки ламає,
Та я все чекаю
Тепла надворі,
Весняні ролі.

Сніг у повітрі,
Продуває вітер.
Шкарпетки не рятують,
Холод мене не чує.
Він поки ще на волі
Морозить аж до болю.

Сніг у кишенях,
Чай із женшенем,
Надворі свято,
Ще рано замерзати.
Але не пізно жити
І життя любити.

Сніг під ногами,
Надовго з нами.
Солодкий сон зимовий
До нас прийшов знову.

Важкі сірі хмари,
Похмурий ранок.
Я на роботу,
Як завжди, не встигаю.

Натовп шалений,
«Давай поспішай!»
Скоріш на роботу,
Там кава і чай!

Смачного напою,
Чашку побільше,
І до справ
Приступай швидше!

Печиво в банці,
В піалі цукерки,
Цукор-вершки…
Заворушились робочі думки…

Кава-і-чай!
Давай заправляйся,
До роботи ставай!

Кава і чай!
Давай прокидайся!
Не засинай!

Не засинай...

Стрілки годинника
Швидко кружляють.
От і обід вже
Не за горами.

На пошту прийшло
«Чтиво до кави...»
Піду запасатись
Напоєм духмяним!

Крутяться стрілки,
День добігає,
Від кави-чаю,
Живіт розпирає.

Ще ціла година,
Мізки в тумані,
Тягнуся за чайником —
Треба ще кави…

Кава-і-чай!
Давай заправляйся,
До роботи ставай!

Кава і чай!
Давай прокидайся!
Не засинай!
Не засинай...

Он пил кофе. Легкий аромат этого черного, сладкого напитка окутывал его подобно легкой, призрачной дымки летнего утра на природе.
Она налила себе чай, улыбнувшись солнечному лучу, прыгнувшему на её красивое лицо. Легко и грациозно она села напротив него за стол. Кофе и чай. Он и она. Такие разные и так похожи когда счастливы…

07.09.2011

Посвящается SilverPrincess

Вона любила чорний чай,
що пахне медом і лимоном.
І чашку наповняла в край
й не добавляла цукор згодом.
Вона любила чорний чай,
А він казав: «це — не корисно».
Вона ще мріяла про рай,
а він казав: «це не можливо, звісно.»
Вони сиділи за столом,
Вона пила свій чорний чай.
А він пив каву й запивав вином,
так ніби то був справді край.
Вони сиділи мовчки в темноті,
Щось кожен думав тихо сміючись.
думки все лізли в голову не ті,
а пара від води хотіла ввись.
Так просиділи може цілу ніч,
ніхто і не порушив тишину.
Лиш тільки блідне мерехтіння свіч,
освітлювало лиш її одну.
Вже кава вистигла давно,
Не чути запаху від чаю.
А що, як справді це воно?
Й сильніше це його «скучаю».
Вона любила чорний чай,
що пахне медом і лимоном.
А він любив її, й нехай
Вона це зрозуміє тільки згодом…

Чай із м'яти, чебрецю, рум'янку,

Із меліси, звіробою — пити,

Це підтримувати серця забаганку,

Просто чай із польового зілля пити...

В ньому наша українська сила,

Серед міста і сучасних ритмів,

Найсильніша чарівницька віра

Виведе з найважчих поєдинків.

   Лиш ковток і ти уже існуєш,

   Ще один і ти уже живеш.

   Й взагалі ти хоч чогось вартуєш,

   Коли звичай свого батька бережеш.

Заходи – угощу тебя чаем.
Расскажу о своих тебе планах.
Я сегодня сама угощаю.
Ведь сегодня я добрая панна!

Я забыла, ты любишь ли сахар?
Или, может, заварку покрепче?
Я боролась когда-то со страхом,
Не услышать тебя… твои речи…

… тяжело говорить мне про это?
Как всегда, разговор не о чем!
Свой листок потеряла я где-то,
Помоги лучше мне, и потом

Ведь ты ж ночью был рядом со мною!
А на утро решил поспешить!
(Вот держи, чай без сахара, стоя?
Дорогой, ты присядь, не смеши!)

Так на чем я себя перебила?
А, ну да, ты ушел в полвосьмого…
За тобою я двери закрыла!
И записка исчезла из дома…

Что там было написано, помнишь?
Ты ж её прочитал и ушел!
Милый, правду уже тут не скроешь,
Но записку, не ту ты нашел!

Слово каждое было другому!
(А ты чай себе пей, наслаждаясь…)
Ты ж попозже идти будешь к дому?
(Хорошо, я как раз оправдаюсь)

Ой, смотри, настает уже полночь…
Тебе нужно, наверно, домой!
Не тебе был листок, ты же помнишь?
Так верни то, что взял ты с собой!
***
Я ошиблась, опять или снова?
Надоел в голове беспорядок!
Не хотела, когда-то другого,
И такого, как ты, мне не надо!

идешь в годину ночі,
загорнувшись у теплу ковдру,
яку не відпускаєш від себе ще з тих пір,
коли на землю ступили трикляті холоди…
береш чашку недопитого чаю,
і все ідеш, неначе годину чи дві,
до тієї кухні,
що знаходиться за два метри…
сірники, вода, чайник,
і вже вижаті ротом чаїнки пірнають,
а ти наливаєш…
і замість смачного чаю,
у тебе в чашці якесь сання пірнає…
і нормальні б люди викинули б це лайно у відро…
поклали новий чай з новим кип'ятком…
але я ідіот…
і теперь багато старого і нового чаю
по моїй великій білій чашці блукає…

і теперь ще годину чи дві
за цукром до іншої кімнати повзти

Чай з бергамотом, гітара і вірші.
Так легко бува до небес автостопом!
Бажання і мрії ще зовсім не грішні.
Вода й карамель вже зовуться сиропом.

Один напівподих і три напівкроки,
Один напівкрик і три помахи вій.
Тринадцять хвилин на найважчі уроки.
Відмова від права розбитих надій.

І смак такий терпко-лимонно-зелений!
І погляд глибоко-наскрізно-живий!
Лиш колір волосся бурштиново-темний.
І голос для крику за трохи німий…

Жизнь дарит мне интересных людей:
святых, лицемеров, готов, бл*дей.
В этот раз подарила мне госпожу.
О встрече с ней сейчас вам расскажу.

Я гулял в родном сквере, люблю я природу.
Там как раз мало ходило народу.
Присел на скамейку, болела спина.
И тут вот вдруг рядом садится она.

«Здравствуй, милок! Ты, похоже, поэт?
Или продюссер? Что, разве нет?»
Я закивал в ответ головой.
Сказал: «Музыкант сидит рядом с тобой».

И глаза загорелись у девы мгновенно:
«Мы должны встретится, да, непременно!»
А я согласился: она симпотяга.
Возможно, я рыцарь, а ей нужна шпага?..

Наутро сидели в уютном кафе,
она пила чай, а я — нескафе.
Любопытно звучали её вопросы,
больше похожие на допросы.

«Покатаешь меня на своём лимузине?
Всегда мечатала о таком вот мужчине!»
«Увы, нет лимузина. Душа и гитара.
По ночам лишь она составляет мне пару».

Вдруг она изменилась, скривила лицо,
оделась, назвала меня подлецом.
Думала, блеск, особняк и машина…
«Ты хоть за чай рассчитайся, скотина!»