Спілкуючись із вітром
Байдужий горизонт, хоч рідний та приємний,
Сміття, зігріте сонцем і теплий вітерець.
Поїдені листочки схилились долі чемно,
Надії на рятунок звелися нанівець.

Самотньо й безнадійно колишеться рослинка
І рученята тягне і тулиться до ніг –
Звільнив би хто від тлі хоча би на хвилинку…
Її я чую серцем: «мені б хто допоміг».

Мов ненаситна тля, обсіла серце туга
За милою, за лагідних очей її теплом.
В цім одинокім вітрі лиш бачу собі друга
«І стати хоча б, — мрію, — на мить чарівником».

Навчити горизонт кохати свого гостя,
Спалити лише змахом в траві й думках сміття,
Зцілити хворий клен й потовчене колосся
І тлю страждань і туги послати в небуття

Тоді б і ясне небо від щастя усміхалось,
І в вдячності б рослинка тулилась до руки,
Й кохана безтурботно до мене пригорталась,
Та чистими, мов сльози, лишалися думки.

Та враз підняв я погляд – лиш вітер-друг зі мною
І хворий я на смуток, і серденьком поник,
Та аж ніяк не хочу миритися з журбою!
Я все-таки людина, хоча й не чарівник.