цок-цок, цок-цок…
Крок, крок, ще крок

Пішов мій час…

 

Дивовижна здатність красиво впіймати

Хтось зве його невблаганним

Хтось вмальовує  в неодмінність

Та попри все

Він не втрачає своєї динамічності

А я вірю

У можливість деформування його нашими емоціями

Завдяки їм

він то тягнеться, як жувальна гумка

то проскакує, мов злякана блоха

Та раптом

Хтось вміло ловить його

Об’єктивом свого «хвотостворювача»

поєднуючи з природною красою

Та лагідною самобутністю світла

І вже навіки

Одинадцята тринадцять

Закарбується в пам’яті цифрових носіїв

 

Це неважко

Вихопити з часу

чарівні миті щастя

А ще легше

Подарувати їх осені

Щоб всміхнулась

 

 

Читать дальше →

Невпинно йде від нас наш час.
Ніхто його не поверне до нас.
Цінуйте кожну мить, годину, день.
Усе минає надто швидко.
Усе це прикро, дуже прикро!
Немає вічного нічого в світі,
Тому радійте кожній миті!

Сірий день вже змінився світлим
Загорілась свічка життя,
І так заново, гарно й привітно
Почало говорити життя.
Воно радість несло й говорило
Несло правду в словах і ділах,
І мені очі на правду відкрило,
Бо раніше жила я у снах.
Все поєднано і не роздумуючи,
Я спитала його про весну,
А воно посміхнулась украдливо
І сказало: її поверну.
Будуть ще теплі сонячні ранки,
Будуть світлі й яскраві дні
І з захватом стрічатимеш світанки
Й поважатимеш ночі ясні.
Я його запитала просто:
Ну чому часто так бува,
Хтось голодний сидить на вулиці,
Й особливо коли зима.
Мерзнуть бідні і всі аж трусяться,
Ну а інші собі в теплі
із грошима своїми ховаються
й не питають чому сумні.
Ну чому вони не діляться
і не поможуть за просто так,
на машинах своїх носяться
а в душі в когось просто крах.
І послухало тихо життя
І сказало: таке вже я є,
Бо тому кому діла нема
До всіх інших, краще ж своє.
Філософія ця не складна:
якщо маєш своє – цінуй,
якщо маєш що дать – давай,
І ніколи про це не шкодуй.
Якщо можеш з кимсь поділись,
не чекай похвали, а вір
наймудріше що є в мені — просто час і навколишній мир.

Під куполом захмареного неба,
Кружля у вальсі довгонога Осінь,
І так багато ще зробити треба,
А світ у круговерті днів заносить.
Уже й Зима їй наступа на п*яти,
Уже й останні айстри відцвіли,
А як багато треба ще сказати,
А скільки ще зробити не змогли.
І з Осені обличчя сльози капають,
І дощ танцює за моїм вікном,
І час біжить своїми чудо-лапами,
За ним весь світ біжить щодУх слідОм.
А як багато нами ще не сказано,
А як багато не зробили ми,
А мить цвіте засмученими айстрами,
Які нам слід зірвати восени.

Позичу трохи часу у життя
І відкладу усі проблеми не на завтра,
А ще на день, і так до забуття,
Аж поки головною стане правда.

Позичу трохи щастя лиш собі.
Забуду трохи спогадів вчорашніх.
Не жити ж вічно втомленій журбі
В моїх думках, як жительці домашній?!

І байдуже, що думатимуть люди!
Я маю право на СВОЄ життя!
Я зможу! Я повірю! Я забуду!
Це ще не прірва – просто каяття…

Коли ти думаєш, що все не так як треба,
Коли не знаєш: плакати чи вмерти…
Ти простягаєш руки аж до неба,
Благаючи у Нього просто стерти

Тебе з лиця Землі на віки вічні…
Минає час. Минає біль. Минає страх.
Тебе вже не турбують перші стрічні…
Лиш вогник смутку глибоко в очах.

Тобі вже бАйдуже що буде – ти змирилась
З жорстоким світом, з всезагальним злом…
Ти із печаллю вчора одружилась,
І причастилась сліз своїх теплом.

Коли б спинив хто хоч за крок від прірви…
Шарпнув за руку, ляпасом збудив!..
Прошу: прийди-поглянь-візьми і вирви
Сторінку де немає жодних див.

Спинився час… і подих став важким.
Німа стіна росла, немов на дріждях.
А на очах дві крапельки роси
Переростали у струмок ще більший.

Торішній біль переродився знов.
З голками в серці впала на коліна.
«А хто Любов? А хто така Любов,
Щоб голосом чужим казати «винна»?!!!

Пліч-о-пліч йшли, минавши підлу зраду,
Збивались з ніг, встававши знов і знов.
Вердикт сприйнявши за просту пораду,
В черговий раз розгнівали любов.

Спинився час… спинився ритм у грудях.
Клялася, плакала, просила і кричала…
Дев’ятий день нема її на людях…
Дев’яту ніч вона одна стрічала.

идешь бежишь
может наконец то упадешь??
почувствуй в коленках дрожь,
а в голове боль…
споткнись, перевернись,
и как маленькое заплачь,
попроси у взрослых подуть
и главное остановись…
ненавижу тебя,
с руки падает желчь,
кому нужно ты если так бежишь.
забираешь всё что так дорого мне-
воспоминаниями надоедает жить…
тяжело растянуть, себя потянуть
за жилы и прекратить даже вздох…
побудь со мной чуть чуть,
совсем чуть чуть
и может, время, ты тоже поймешь…

Час. Ти наш незмінний воїн,
що є на протязі вже багатьох сторіч.
Зміни оточення ти своє,
зміни, не залишай на довговіч.

Ти бачив все, що є, було і буде,
змінив князів, дітей їх, царсьий рід
і вже, напевно, не забудеш
події тих тисячоліть.

Якби замислився б ти трошки
над тим, що бачив, відчував,
то неодмінно всім на світі
події б ті всі розказав.

Почули б ми від тебе саме,
хто правим був, хто змахлював,
кому довіритись змоглии б ми,
і хто назавжди би програв.

У час сучасний і всеплинний
здається, що все було вже,
що пережиті всі події
і всі думки погасли вщент.

Але лиши тим нам надію,
і поверни нас до життя.
Позич наснаги, віри й сили,
щоб рушити у майбуття.

© Міра Славна 08.10.09