Дайте ще дощу!
Хвилинами чекання вбивається самотність
і вішається в відчаї на стіну,
Кривавими мелькаючи стигматами.
Заб’ється у конвульсіях і стихне,
Згубившись у безодні тих агоній…
За чимось недосказаним в погоні,
За чимось недописаним, як сон.
Я знаю
Вірю
Жду
І скірізь лиш Ти.
і кам’яні мости, хиткі, як правда
і почорнілий з горя небосхил…
а стомлена душа вже й не здригнеться
у гамівній сорочці каяття…
безглуздий день
змарноване життя…
а ти все ждеш
ти ждеш
бредеш по

Читать дальше →

До нестями хочу на Трипільське. Намертво зрослася вже з цим фестом серцем і душею. Солодко захворіла тією казкою, що триває всього кілька днів…

І до болю люблю те зворушливе поле: тихе, ніжне, таємниче і трішечки сумне. Звикла вже приходити туди в будь-яку пору року…

Щороку там проходить фестиваль. Воно гостинно розкидає свої великі руки і запрошує всіх у своє казкове лоно.
І ось знову приходжу в те віковічне вкраїнське поле, де так несамовито стугонить і гуде голосами давніх

Читать дальше →