Біль врізався раптом листочком у груди.
— Вже Осінь досиплеться скоро, — кричить.
Ми тихо вустами сплелися, ми люди…
Ми так божевільно б'ємОсь за цю мить.

Проноситься вечір… За подихом спалах…
Долонь тепле світло в холодних думках.
Ця Осінь ще вчора по місту блукала,
А зараз Це — ніжність у твОїх руках.

Згорають у дотиках втрачені душі,
Збирається згустками вимита ніч.
Нас хвилями болю занесло до суші,
До тепло-осінніх солодких обличь.

Як ж запахом серденько крає ця Осінь,
Як ж листя шепочучи важко кричить.
Ніколи не буде всього цього досить…
Ніколи це листя не відшелестить.!

Листья усохших деревьев опали.
Ветром их сдуло в ушедшее лето.
Помню тогда…мы с тобою стояли:
Лишнее «нет» не вернется
с рассветом…

Вместе теперь – мы любуемся небом.
(Линии жизни – читаешь во взгляде…)
Правду начертано призрачно белым.
Каждое слово – уместно и кстати…

Смех и улыбка с лица не исчезнут,
Шелестом вечным явилась
взаимность.
Между сердцами вновь волнами
плещут:
Сильная страсть и симпатий игривость.

Рядом спокойно, уютно и мило…
Вспомнила листья, упавшие в бездну.
Раньше бывало, что слезы я лила…
В нынешний час без тебя очень тесно.