Медитаційний нарис
Я палко нічку цю кохаю,
Бо бачу я у ній тебе.
Із темряви тепло я відчуваю.
Це сильне почуття в душі скребе.

І терпне серденько від його, кам’яного
Ся гоять рани від пустих образ.
Навколішках я попрохаю в Бога,
Щоб в тебе, люба, все було гаразд.

Щоб до тебе горнулася удача,
Щоб завше, сонечко, ти посміхалась,
Щоб слабкість була вічно спляча
І щоб про сум надовго забувалась.

Бо радість твої очі прикрашає.
Вони тоді, мов наливаються весною,
Душа неначе ними промовляє:
«Я вічність ще була б з тобою».

Легенька туга дряпоне серденько,
Присутності твоєї тут бракує…
І невдоволення – комашечка маленька
До фобії свідомість закатує.

Я дуже палко нічку темну цю кохаю
Жадаю бачить тебе, як ніколи не хотів.
Я кожен день від суму утікаю,
Але ніколи не втечу з цих снів.

щастя номер два
то шоколад увечері
і коханий зелений чай,
на який покладені усі мрії,
що пахнуть яблуком…
щастя під номером три
то ранок з нетверезого вечору
в чужій квадратній квартирі
зі стінами кольору карі…
коли голова наче м'ячик
і очі чомусь сині,
хоча мама дитину з зеленими
колись там родила…
ти повзеш з ліжка по воду,
і знаходиш ще свої капці,
а потім найркащий знайомий
подає чашку кави, і навіть гарячу…
і разом в похмільних павутинах
руками що трясе небачена сила
ви знаходите цукор, кип'яток та мівіну…
і тепло душі, і незважаючи на недоречні жарти
щодо синьої морди і запливших очей
задля цих моментів треба долати
все земне лайно людських днів та ночей…

Солодкий трунок стосунків
Ти посміхнись іще разочок,
Стисни сильніше мою руку.
Нас вмиє щастячка струмочок
І ми забудем про розлуку.

Торкнусь вустами ніжно, ніжно.
Зігрію твою змерзлу щічку.
Ми не лякаємось, що сніжно,
Ми одне-одному, як пічка…

І я п’янію від цілунку,
Який ти знов мені даруєш,
Немов від вогняного трунку…
І ти це все чудово чуєш.

Візьму на мить призупинюся,
Загляну в теплі, добрі очі.
У їх коханні утоплюся,
Вони німі, проте співочі.

Ось сонце виповзло з-за хмарки.
Хтозна, як вийшло це у нього.
Ми обійдемо усі сварки
Я більш ніж певен щодо цього…

А ти притислась ще сильніше…
Я чув тепло твоїх грудей.
І серце билось все частіше…
— Ми найщасливіші з людей!

Я шаленів від насолоди,
Здригалось, збуджуючись, тіло…
Забув з тобою всі незгоди.
Дарма, що сонце вже не гріло…

Якісь тужливі, чи сумні думки
Мене в полон нещадно узяли,
Забили в серденько вони кілки,
Щасливу маску із лиця зняли.

Й не розумію де вони взялися…
Що викликало мій душевний сум?
Чому біль й серце у одне злилися?
Й створили в голові безладний шум…

Все ж наче добре, справи йдуть нормально,
Нещасть та лих ніяких не було.
Це якось дивно, чи парадоксально — Забув уже як на душі цвіло…

Та ні! Ще пам'ятаю тепле сонце свóє.
Це ніжне янголятко, зіроньку кохану,
Як ми купались в радості обоє
І не лякались ні дощу, ні вітрюгану…

Я буду гнати тугу геть від себе,
Я буду радості на повну віддаватись…
З тобою легко долечу до неба.
Яке ж це щастя — в тебе закохатись