Янголятко плаче над подушкою
Тої, що зневірилась в собі.
Вже не раз, шепочучи на вушко їй
Казку про життя, тонуло в сні.

У глибокому, дрімучому, кошмарному,
Із вовками й тисячами бід.
Серце в неї розпачем поранене…
Янголятко хукає у лід.

Вже знесилилось, маля, старатися
Повертати сенс в її життя.
Як переконати щоб зосталася?
Головне в житті – це каяття.

Якісь тужливі, чи сумні думки
Мене в полон нещадно узяли,
Забили в серденько вони кілки,
Щасливу маску із лиця зняли.

Й не розумію де вони взялися…
Що викликало мій душевний сум?
Чому біль й серце у одне злилися?
Й створили в голові безладний шум…

Все ж наче добре, справи йдуть нормально,
Нещасть та лих ніяких не було.
Це якось дивно, чи парадоксально — Забув уже як на душі цвіло…

Та ні! Ще пам'ятаю тепле сонце свóє.
Це ніжне янголятко, зіроньку кохану,
Як ми купались в радості обоє
І не лякались ні дощу, ні вітрюгану…

Я буду гнати тугу геть від себе,
Я буду радості на повну віддаватись…
З тобою легко долечу до неба.
Яке ж це щастя — в тебе закохатись