Мой ответ на произведение Anco
write.in.ua/blog/lovepoetry/3504.html
Публикуется отдельным произведением с её согласия и одобрения :)

Смелой будь – я приду,
Буду нежным и ласковым солнышком,
Обогрею, завью,
Твои волосы ветром проказником.
Всё смогу сотворить,
Только есть если чувство ответное.
Не играй сердцем ты,
Ведь оно у меня не железное.
Сможешь ли «да» сказать,
Не сгорев от стыда и смущения?
Руку сможешь подать,
И пойти, в след за мной, в неизвестность ты?

Будь же музой и миром безбрежным мне,
Наполняй каждый вдох вдохновением,
И тогда смогу всё, что задумаем,
И весь мир нам раскроет объятия.

Возвращаясь домой,
Я вела за собой,
Как породистых псов, усмирённых ошейником крепким,
Сто несказанных слов,
Боль несбыточных снов.
И тех птах, что слетели легко с покачнувшейся ветки.

Возвращалась домой,
Не с пустою сумой.
День был сладок, как мёд. Да и щедрость лилась через меру:
Сто улыбок чужих,
Ветер ноющий стих.
Да, и птахи шальные. А кроме – весна по размеру!

Я дошла до конца.
Но за шаг до крыльца
На раскрытых ладонях я птицам банкет учинила:
«Клюйте, птахи, мой день!
Ешьте свет! Пейте тень!
Вам надежду нести! Вашим крыльям нужна будет сила!»

И ни крошки в руках,
Ни слезинки в глазах –
Всё склевали до дна без вопросов послушные птахи:
Груз прошедшего дня,
Дым чужого огня.
Не оставили мне даже капельки боли и страха!

Загорелись глаза.
Ни запеть, ни сказать –
Столько вмиг накатило волною на грудь кислорода!
Сгинул день? Поделом!
Мне махая крылом,
Птицы таяли, падая в звёздную синь небосвода.

Играю в морской бой с самой Судьбой!
«Е-2!» — буксир накренился едва,
Немного потревоженный волной.
Сражайся, однопалубный ты мой!
Пока надежды ветер не порвал.

Мой ход. А значит, движется мой флот.
«Д-3!» и дальше — всё огнём гори!
И вправду вышел славный апперкот:
Противник ранен и на дно идёт!
И брызги в солнечных лучах, как фонари!

Читать дальше →

Залишся світлим спомином про себе.
Залишся свіжим вітром у долонях.
Будь тихим пульсом, тріпочи у скронях.
Залишся цвітом, квітни просто неба.

Залишся жовтим знаком світлофора:
Чи «так», чи «ні» — нехай гадають інші.
І не лишайся, навіть подумки, «колишнім»,
Линь у майбутнє, оминувши горе.

Піском залишся, що біжить крізь пальці.
Солоним морем. Прісною землею.
Залишся нерухомою межею
Між «вчора ввечері» і «вже сьогодні вранці».

Залишся всім: всередині і зовні.
У всіх піснях луною озивайся.
У кожнім порусі природи відчувайся.
Щоб не сльозами, а тобою — очі повні!

Я п*ю по краплі сонце з небокраю,
В якім залишив ти частинку сміху
На радість людям, ангелам на втіху,
І присмак твій п*янкий я відчуваю.

Це вже не сніг. Та ще не буйнорав*я.
Це ще не ноти. Але вже пісні.
Їх звуки дзвінко падають до ніг
З крутих дахів поміж забутих снів.
Ще не малюнок. Та вже дивні барви.

Це вже не сон. Та ще не божевілля.
Це вже не голос. Але ще слова.
Їх бісером поволі вишива
На полотні душі весна нова
Голками гострого морозу на дозвіллі.

Це вже не ти. Та ще не я. Дивися!
Це вже не сльози. Але ще не дощ.
Коли крокуєш вулицями вздовж
Не вІрші липнуть до твоїх підошв,
А лиш опале, перепріле листя.

«Що ти матимеш завтра в полонах кишень?»
Чиясь гордість запитує часто.
Я не матиму, певно, багато грошей,
Але завтра я матиму щастя.

Що подасть мені добра долоня небес?
З ким до танцю піду срібним полем?
Я не матиму завтра, напевно, тебе,
Але матиму радість і долю.

Сто спокус з мене двісті не зводять очей,
Та я слова свого не порушу.
Я не матиму безлічі цінних речей,
Але чисту я матиму душу.

Дивні «потім», «пізніше», «мабуть» і «колись»
Нас затягують в темну безодню…
Хтось у мріях злітає десь завтра увись,
А я посмішку маю сьогодні.

В заднем кармашке джинсов –
Фото и пару строчек:
Смятый, затёртый листочек
С тройкой ненужных точек.

В дальнем кармашке ночи –
Кофе и сигареты,
Снов непростые сюжеты,
Много огня, мало света.

В заднем кармашке жизни –
Парочка старых истин,
Гербарий опавших листьев,
Поиск ненужного смысла.

Но среди всех многоточий
В баночке старой от специй
Я сохранила из детства
Искру в кармашке сердца.