В губи, в губи поцілунком
проникай як крем під шкіру.
Я заходжу за лаштунки,
з кобури виймаю Міру.

Бачу, любиш, бачу, чисто.
Сльози щастя як намисто
по лицю скотились тихо.
Зтліє лихо, наче листя.

В небі зірка засвітилась.
Прошу вітер дихати тихше.
Ти сьогодні так стомилась!
Руку на серце кладу і кажу:
«заповзай сюди поглибше!»

В серце, в серце, наче лучник
ти поцілила душею.
Але я не твій заручник.
Плоть з паперу, кров із клею.

Коли знаєш — віра зайва.
Знаю, що кохання — правда.
В нашій правді лихо — зайда.
Зайду небо знищить ґрадом.

Світ впинається у груди.
Світ наповнюється кров'ю.
Будь поближче, будь поглибше.
Захищу тебе любов'ю.

17.06.2010

Сонце — вогонь, крига — вода.
Те що всередині — рветься назовні.
В лоні небес радість-біда.
Наше життя у нас на долоні.

Все що візьмем — з тим і підем
плакать, сміятись, плити, тонути.
Ми разом ідем шукати Едем.
Буде нагода туди зазирнути.

Для кого Едем, де снідав Адам,
для всіх чи лиш тільки для обраних буде?
Скільки там крім Єви дам
було. Чи прикриті їхні груди?

В рай!

Крига — вода, а Сонце — вогонь.
Те що всередині — рветься назовні.
Кожна брехя — це черговий полон.
Сонце в зеніті не Місяць у повні.

Спокусливий змій — великий черв'як.
Водиться він не тільки в Едемі.
Він повзає скрізь, і тут, серед нас —
усюди, де яблука спілі, не зелені.

Для кого Едем, звідки вигнали Єву,
для всіх, чи тільки для «вибраних Б-гом»?
Що ж тоді там, якщо в нас тут життєве?
Змій там з обрізаним чи гострим рогом?

В рай!

Правда товста, її не сховати.
Всім хто це спробує боляче буде.
Правда — життя, а Істина — мати.
Едем не для всіх. А от правда — для люду.

Я пішов шукать життя.
Заглядав в будинки при дорозі,
спав разом з ведмедями в берлозі,
у купах древнього сміття.

І ні день, ні ніч
не дивились мені в очі,
свої умить ховали неохоче,
так у гілках зникає сич.

Я піднімав каміння
в надії віднайти хоч щось живе,
та всюди бачив горе світове.
Де ж заховалося прозріння?

І тоді я вирішив, що в світі сам.
Навколо тільки змій кубло.
Я пішов життя шукати там,
де його ніколи не було.

04.01.2009

Юний день прокидається.
Пропонує себе як ґрунт для дій,
пропонує себе як їжу.
Ми не маєм права
нехтувати.

Юний день — як цілина.
Він прихильний до всіх і до кожного.
Потім він передасть життя
естафету
молодику-Місяцю, який теж —
на дріжджах.

Щоб завтра прийшов день не гірший,
ми мусим випити цей
до дна
й не захмеліти,
не піддатись чарам.
І тоді Завтра не викривить наш шлях.

Ми — діти нового дня.

07.05.2009

Щось тут не так. Це стало відчутно.
Щомиті зростає лихе відчуття.
Ангельські труби з-за пагорба чутно.
Навколо руїна, навколо сміття.

Щось тут не так. І гнуться терези
від надлишку злого іржавого бидла.
Інтоксиковані соком берези,
мухи, умертвлені серед повидла.

Щось тут не так. Хтось йде нам назустріч.
Та не з тим наміром. З іншим — чужинським.
І заливається кожен так буйно
плачЕм обездоленим і сиротинським.

Щось тут не так. Невже скоро фініш?
А хто ж доведе весь цей люд до пуття?
Наш час, мабуть, вийшов. Тепер прийдуть інші.
Сиво й покірно всміхнулось життя.

05.05.2009

Ошийники, ланці, ритуальні танці,
ремені, ряси, брехливі прикраси.
Обряди, страхіття, сумне лахміття,
підсвічник, кадило, втрачена сила.

Ви маєте зрозуміти, хто Він і де Він,
пізнавати Його, а не служити Йому.
Ви маєте вирощувати красиві квіти,
а не лишати свою свідомість саму.

Що ж буде з тими, що не зрозуміють?
Кайдани замкнуться, тіла оніміють,
журбі піддадуться і голову схилять
покірно, смиренно, і так дотліють…

Лобом в підлогу — поклони, ікони,
клоновані клони клонують «закони».
Життя удостоїлось тут заборони.
Хрести, сувеніри і траурні труни.

Ви маєте жити і будьте щасливі!
Не вміти зрадіти — це душу продати.
Не спати! Не час! У добрім пориві
любов'ю зламати мусимо ґрати!

А що ж буде з тими, що не зрозуміють?
Кайдани замкнуться, тіла оніміють,
журбі піддадуться і голову схилять
покірно, смиренно, і так дотліють…

07.03.2009

У очах твоїх океан.
У думках моїх ураган.
Скоро здійметься великий шторм,
я піду на великий штурм.

Ти помітиш мене,
коли кораблі стануть тікати.
Будеш хвилями мене гойдати.
А потім все мине.

Спокійні води. Вітер — штиль.
Височіє мій красивий шпиль.
Обніми, я довго йшов.
На моїм серці старий шов.

04.01.2009

Ти заглянь в стакан.
Там чортик.
Він такий зелений і потворний.
Гній виходить з ран
червоних.
Це потворність неповторна.

Він чекає тебе вірно
і покірно
на дні кожної гіркої пляшки.
Ти ковтаєш енергійно
і постійно
його сивий гній, його какашки.

Тромбами судини синявіють.
Віють передсмертні вітри над чолом.
Тисячі таких як ти сьогодні мріють
завтра знов розжитися бухлом.

А маленький хлопчик… Він тебе злякався.
Гей, негіднику! Чи чуєш? — зупинись!
Хлопчика також вже чортик зачекався,
і діждеться все ж таки колись.

2:01 22.07.2009

Ушли бойцы, остыли ружья.
Но не уходит боль.
И утро боль не улетучит,
как алкоголь.

Осталась память. Словно пуля.
И не извлечь её.
А в голове гудит как улей —
жужжит-поёт.

Война — находка для поэта.
Среди кривых морщин
ложится новою вот эта.
Про смерть мужчин.

На каждом именном жетоне
пятно судьбы.
А в каждом передсмертном стоне —
призыв борьбы.

Ушла война. Осталась память.
Незванный гость.
И миги счастья для солдата —
собаке кость.

Когда сгрызётся — быль воскреснет
сны зазудят.
На сердце шрамы — слова песен
немых ребят.

Война — как отголосок злости —
уходит в ад.
На сатанинскому погосте
ведёт парад.

В последнем вздохе удивленье. —
Не может быть!
Ведь лучшее всему леченье —
всегда любить!

4:45 14.03.2011

У тьмяному світлі свічок,
серед своєї кімнати,
вона розчесавши волосся
готова була чаклувати.

Готова була відкривати
у світ дивний двері скрипучі.
Тихенько тихенько співали
щось губи її жагучі.

І вітер зірвав довгу тишу,
але свічки загасити не зміг.
Кружляючи, на піску вишив
орнаментом Сонце, орнаментом сніг.

У тьмяному світлі свічок,
серед своєї кімнати,
вона зрозуміла, що годі
годі уже чаклувати.

Рум'янцем укрилась вишневим,
вплела у косу довгу стрічку,
вийшла під небом серпневим
і кинулась з берега в річку.

І вітер зірвав довгу тишу,
але свічки загасити не зміг.
Кружляючи, на піску вишив
орнаментом Сонце, орнаментом сніг.

12:26 31.08.2009